й запал спрямувала на боротьбу з ненависними чоловіками, ніяк не могла змиритися з тим, що кращі її літа вже позаду. Як і в далеченькі часи своєї юності, вона з’являлася на людях зодягнута у коротенькі сукенки та міні-спіднички, з-під яких безсоромно стирчали схудлі, колись навіть дуже красиві ноги. Жовчний характер та надмірне вживання гриму й косметики призвели до того, що шкіра на її обличчі пересохла й полущилась. З-під товстезного шару макіяжу випирала луска пересохлого епідермісу. У такому середовищі залюбки оселяється так званий міський кліщ. Під гострим лискучим носиком двома шнурочками виділялися тонкуваті губи. А що мода – штука мінлива, то щоб не відстати від неї, Софія Борисівна жирно обводила уста косметичним олівцем і ще чимось схожим на світло-коричневий маркер. Портрет доповнювала коротка молодіжна зачіска а-ля підскубане курча, колір якої можна було ідентифікувати як «линяла блондинка».
Колишньою красунею здалеку ще милувалися короткозорі. Але, придивившись зблизька, байдужіли. І лише добряче підпилі чолов’яги зрідка пропонували своє товариство. А які мужчини ще зовсім недавно упадали біля неї, добиваючись бодай уваги!
Скільки себе пам’ятає, Софія Борисівна була в центрі чоловічої уваги. Ще на другому курсі столичного університету вона запала в око керівнику однієї дуже солідної установи, який читав у них лекції. Чи не тому апетитній Софійці не поталанило на екзамені саме у цього професора. Дівчина заледве витягла на трійку. А це означало, що про омріяну стипендію годі було й думати. Вона так і сказала викладачеві, пускаючи щиру сльозу.
– Що ж, до кінця сесії ще є час, щоб підготуватися краще й перескласти іспит, – співчутливо мовив викладач. – Я навіть готовий додатково проконсультувати вас.
Ті консультації, як водиться, проходили на професорській дачі в повному усамітненні, – аби ніхто не заважав дівчині пізнавати науку. За вікном хурделила зима, а тут, серед засніженої лісової пустки Кончі Озерної, у затишному двоповерховому котеджі під келих шампанського та «Місячну сонату» Бетховена відбувалося таїнство пізнання. Ті консультації настільки припали до смаку обом, що не припинялися впродовж усієї сесії, канікул та наступного семестру. А коли у професора в установі звільнилася посада особистого секретаря-референта, Софійка охоче зайняла її і в офісі, і у поїздках по країні та закордонах, і в постелі. Свої обов’язки виконувала так вміло й сумлінно, що при всіх переміщеннях і підвищеннях по службі, шеф забирав її з собою як талісман. Але, як влучно запримітили викладачі вищої школи, старіють усі: дружини, коханки і навіть секретарки. Лише третьокурсниці – ніколи. Тож настав день, коли при черговій зміні шефової посади, Софійці, яка тоді вже охочіше відгукувалася на Софію Борисівну, не знайшлося місця в адміністративному обозі. Там вмостилася значно молодша й звабливіша.
А Софію Борисівну, як дуже цінного фахівця, залишили у спадок Міністерству справедливості. Новий міністр, як водиться, прийшов зі своєю командою. А що мудрі керівники цінними кадрами, які знають усіх, усе і про всіх, не розкидаються, Софії Борисівні запропонували посаду помічника міністра – прес-секретаря.
Із нею рахувались, її боялися. Перед нею упадали прохачі і грішники. Пропонували себе на роль коханців і меценатів, обіцяли золоті гори. Тільки от справжнє кохання з перспективою створити сім’ю та народити дітей все не траплялося. Руку і серце віддавали якимсь сірим мимрам, а її, таку талановиту, освічену і звабливу кликали хіба що до ресторанів та на дачі. Поразки і невдачі в особистому житті Софія Борисівна компенсувала бурхливою діяльністю на службі, де прославилась, як вершителька людських доль. Всі знали, що найкоротший шлях до омріяної посади лежить через її прихильність і навпаки. Тож годили їй як болячці. І ось вперше за багато років думкою Софії Борисівни зневажили.
Підступна роль маленької піщики
Коли журналісти незалежних видань та каналів допекли владі неконтрольованими публічними викриттями і звинуваченнями, хтось із оточення президента згадав призабуту мудрість часів перебудови: щоб задушити народну ініціативу, її треба організувати й очолити. Так з’явилось розпорядження гаранта про створення при всіх владних структурах відділів взаємодії із засобами масової інформації. Головним завданням тих управлінь і відділів було дозування тієї самої інформації. Створення подібного управління в Міністерстві справедливості Софія Борисівна сприйняла як загрозу своєму монопольному впливу на міністра. Навіть почала обробляти останнього, щоб саме їй доручили формування нового підрозділу і керівництво ним. Але, як те часто буває, якась жалюгідна піщинка у міністерській нирці зіпсувала все. Поки хворий лежав в урядовій лікарні у Феофанії, державний секретар, як виконувач обов’язків міністра, прилаштував на місце «головного дозувальника інформації» свого приятеля – одного з чиновників Верховного Суду, який після зміни тамтешнього керівництва, залишився не при ділі. А той, не порадившись із Софією Борисівною, зопалу понабирав людей. Ну, постривайте, вона так просто позицій не здає! Софія Борисівна ще доведе, як усі помилялися. Доступними і недоступними засобами. Ще всі пошкодують!
