односельців. А селяни про щось голосно розмовляли, жартували й сміялися. Одна з жінок навіть окликнула бабцю, але Віра Петрівна вдала, що не почула, тільки пришвидшила крок. Така поведінка здивувала дівчинку, і вона намірилася з’ясувати, чому вони так поспішають і не йдуть разом з усіма. Та бабця випередила її запитання й тихо промовила:
– Ходімо швидше, бо нам далі. Ці жінки йдуть до села, а до хутора прошкувати набагато більше. Та й хмари насуваються, може пуститися дощ.
І хоч як Ганна-Софія вглядалась у небо, жодної хмаринки не бачила. Та за мить вона вже забула про це й вигукнула:
– Ого! – Вона побачила величезне озеро, що розкинулося перед стіною лісу, нагадуючи здоровенного чорного кота, що бавиться своїми заплавами, мов лапами. – Оце таке велике!..
– Це воно вже мале, – усміхнулася бабуся, – от коли я була така, як ти, воно було у два, а може, й у три рази більшим.
Та дівчинка не чула бабці, вона бігом кинулася до води, хоча їй заважав портфель та бив по ногах. Це виглядало настільки кумедно, що бабця Віра голосно розсміялася.
Підійшовши до озера, подорожні зупинилися. Ганна-Софія запитала в бабусі, чи можуть вони трохи відпочити. Старенька ствердно кивнула головою, роззулася та обережно ступила у воду. Ганна-Софія також зняла босоніжки та занурила ноги в темне озеро. Однак за мить із криком вискочила з нього. Бабця дзвінко та щиро розсміялася:
– Холодна?
– Дуже, – ображено відповіла Ганна-Софія, вона взагалі хотіла образитися на бабцю, але, трохи подумавши, вирішила, що справді вийшло кумедно.
Та й не бачила ніколи дівчинка, що бабуся Віра так веселиться. Трохи згодом вони почули голоси й інших попутників, які наближалися до них. Проте ті різко повернули від них і обійшли озеро з іншого боку.
– А куди вони пішли? – запитала Ганна-Софія.
– У село, – відповіла бабця. – Їм потрібно обійти озеро з одного боку, а нам на хутір – з другого.
Вони більше не говорили про це. Зачекавши, щоб висохли ноги, взулися й неспішно вирушили далі. Ганна-Софія бігла попереду, розглядаючи кожну травинку й грудочку землі та дивуючись усьому, що траплялося на її шляху.
Небавом вони підійшли до лісу – велетенської стіни з дерев, що була розрізана вузькою стрічкою-дорогою, яка немов заманювала подорожніх у непрохідні нетрі. Ганна-Софія з острахом зайшла в ліс. Та всередині виявилося навіть тепліше, ніж біля озера, хоча сонячне проміння лише деінде потрапляло сюди. Ліс був наповнений теплом, немов віддавав заощаджені запаси. Лісовий дух ніс безліч запахів: і свіжість ялиці, і аромат квітів, і запах кори, і вологість моху. Довкруж співали пташки, шаруділи комашки, тріщали гілки дерев, б’ючись одна об одну.
Ганна-Софія йшла мовчки й милувалася природою. Звичайно, вона не раз була на природі, наприклад у парках Львова. Та ліс – це було зовсім інше.
– Яка краса, – промовила чи то до себе, чи то до бабусі дівчинка.
– Краса, – повторила жінка, – зараз така краса,
