Якщо лише сам він не ламає вірности. Вірности самому собі, вірі, жінці і своїй материзні.
Сила вірности – се непереломний сніп колосків твоєї цілости.
Старості більше бояться молоді, ніж старі. Бояться втратити вигоди і втіхи молодости. А що боятися тому, хто не має що втрачати?! Чим більше я маю літ, тим менше я їх боюся. Вони – моє надбання, моя постійна подорож, в якій немає часу озиратися назад і журитися завтрашнім днем. Довгі роки дарують довгі дні, позбавлені спокус і страхів. Можна назвати їх многими і благими літами, як співається в духовному славні. Або заслуженою пристанню тихої води.
Бо старість – то є сталість і терпіння.
Вмирати – означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже, уміряти – зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Надходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, – так радили давні гречани.
Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати – сій жито.
Доброчесність не має бути зусиллям. Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.
Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми – посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се – безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.
Се – наші віхи у безмірі вічности.
Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.
А я просто пливу – до берега.
Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється – у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.
Буря вдалині страшніша, ніж над головою.
Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…
Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.
Відкрити себе – цілком, у повну силу – можна лише чужим. Але не близьким, тим більше – не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.
Знатне ліпше видиться на відстані.
Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві – на себе; у відчутті громади –
