бурчить уголос, а про себе: – Пес пса впізнає». Але кріпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворі мені винні. Не я їм, а вони мені. Котрому назвисько припечатали – Кутьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони свої ланці несвободи, якими так радо діляться. З ріднею, з жонами, дітьми, навіть з довірливою звіриною. Назвав би їх псами, та недостойні того. Писячки!
За три найбільші ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачеві. Бо тут мій новий Вавилон, осяйний мій Єрусалим. Тут моє глибоке закорінення і моя листата крона.
Правда, тоді, коли дістав я перше благословення в дерев’яних ночвах, цих кучерявих книжних слів я ще не знав. Їх мені й не бракло, барви й згуки довколишнього світу довго замінювали мені слова. Тримаючись за собачий загривок, несміло увійшов я в чрево города. Відкрилися кривуваті вулиці, зм’якшені порохом, соломою і здобрені кінськими кім’яхами й помиями, які газдині виплескували з вікон і дворів. Розверзлися темні й сморідні пащі дуфортів-дворищ, які ковтали поодиноких людей і навіть брички. Розпросторився синім бруком плац, оторочений коробицями будинків. Загалайкала-запістрявіла торговиця, стягуючи людей, наче свіжий кізяк мух. Над усім цим зоддалік бовваніло маленьке дівоче груденя гори з камінним соском замку. І неспогадано виблискувала крізь мури й дерева ріка – як розлите й забуте на землі небо. Кликала, зачаровувала і в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрізається часом.
Після Влениної кучі і собачої буди мені відкрилися райські простори. Я спрагло обживав цей світ очима, руками, коліньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нікому не було до мене діла, я від першого раннього скрипу коліс до першого нічного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.
Ніхто не має стільки клопотів на тривкий літній день, як безпритульний хлоп’як.
Пронизливо свистіти губами на два пальці і на кулак, пужаючи щурів на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батіг-карбач. Стояти на голові, ходити на руках та колесом, стріляти з рогачки, лука і цівки з бузини, поціляти камінцем у бляшаного когута на каплиці. Ловити птиць на кінську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возів на ходу качани. Скакати з мосту і перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремінцем і мохом, глушити каменем рибу, запікати в глині вкрадене курятко чи підбиту дику качку, непоміченим лазити між базарними столами. Чорнити сажею білизну дівкам, що перуть на Заброді. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори і дерти пташині гнізда…
Я умів ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимі запрягав у старе корито і шурхотів засніженими яругами. Та це дурощі, хоча дещо інше викликало в дітвори не лише завидки, а й страх. Я міг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, – і коли налітав скажений
