Він закінчив коледж Дрю в Нью-Джерсі, мав чіткі погляди на сучасне мистецтво, фільми Енді Воргола і майбутній референдум щодо розвитку в Мейні ядерної енергетики, а подвійну помилку сприймав так само, як Тед звістку, що час у ліжко.
Стів підійшов, схопив її за плечі й розвернув обличчям до себе. Пакет із молоком вислизнув у неї з рук на підлогу і розірвався.
– Подивись, що ти накоїв, – промовила Донна, – молодчина, хороший удар.
– Я не дозволю, щоб мною верховодили. Затямила?
– Забирайся! – заволала Донна. Слина бризнула йому на щоки й чоло. – Як мені ще тебе змусити? Написати табличку: «Тобі тут не раді»? Іди! Стань даром божим для іншої!
– Дешева сучка-динамістка, – процідив він, усе ще не випускаючи її руки. Голос був грізний, обличчя – спотворене.
– І забери комод із собою. Викинь його на смітник.
Вона вирвалась і взяла ганчірку, що висіла над мийкою. Руки тремтіли, шлунок скрутило, починала боліти голова. Вона подумала, що її от-от знудить.
Вона стала навколішки і заходилася витирати розлите молоко.
– Гадаєш, ти – неабияка цяця? – поцікавився Стів. – Відколи це твоя кицька стала золотою? Тобі ж це подобалося. Ти кричала і благала ще.
– Ти вжив правильний час, чемпіоне, – відповіла вона, не зводячи очей. Волосся впало їй на обличчя, і зараз це було саме те, що треба. не хотілося, щоб він бачив, який блідий і хворий у неї вигляд. Було відчуття, наче її кинули в кошмар. Здавалося, коли б вона в цю мить глянула на себе в дзеркало, то побачила б страхітливу відьму, що звивається по підлозі. – Вимітайся, Стіве. Я не збираюся повторювати ще раз.
– А якщо ні, що тоді? Зателефонуєш шерифові Банермену і скажеш: «Привіт, Джордже, це дружина містера Бізнесмена. Тип, із яким я трахаюсь, поки чоловіка нема вдома, не хоче йти геть. Чи не могли б ви приїхати і викинути його звідси?» Так ти скажеш?
Страх став дужчим. До заміжжя вона працювала у Вест-Честерській шкільній бібліотеці, і її особистим кошмаром було попросити дітей нарешті заспокоїтися; попросити втретє, на повен голос, при цьому не зриваючись на крик. Вони завжди слухались (принаймні на деякий час – до наступного разу). а якби не послухались? Це було її нічним жахом. а якби вони зовсім перестали слухатися? Що тоді? Це питання її лякало. Лякало й те, що завжди доводилося його ставити. Самій собі, у нічній темряві. Вона боялася говорити на повен голос і робила це лише у випадках крайньої необхідності. Адже це була та межа, де цивілізація з різким скрипом обривається і асфальт переходить у болото. Якщо хтось не слухає, коли ти говориш на повен голос, єдиним виходом залишається крик.
Тепер було те саме. Єдиним виходом у цій ситуації було сказати, що, якщо Стів наблизиться, вона закричить. Та чи зробить вона це?
– Іди, – промовила вона вже не таким високим голосом. – Будь ласка, усе скінчено.
– А якщо я вирішу, що не скінчено? Якщо я захочу взяти тебе просто тут, у цій клятій молочній калюжі?
Вона
