держав. Іноді такі кроки були успішними, іноді – не дуже, а часом і взагалі шкідливими. Отже, політико-правовий статус Української держави то понижувався, то підвищувався, а то й знову занепадав. Проте чи не визначальним у цій історії було все ж те, що отримана у ході революції інерція розвитку державотворчих процесів виявилась настільки потужною і, що головне, внутрішньо властивою уявленням українців про справедливий суспільний лад, що, попри всі внутрішні незгоди і руйнівний зовнішній тиск, зуміла зберегти свій потенціал більш ніж на століття.
Що ж являла собою народжена у кривавій борні середини XVII ст. Українська держава раннього Нового часу?
Якою була модель взаємодії її головних владних ланок і соціуму, людей «старших» і «менших»? Як козаки й посполиті обирали владу і як вони з нею комунікували? Хто міг претендувати на старшинство у Війську Запоро зькому, та який зиск мав з того старшинства урядовець? Як влада реалізувала свої можливості дисциплінування соціуму? Як звичайно виникали конфлікти поміж членами соціуму, та люди і влада залагоджували їх? Які небезпеки загрожували державі? Як – успішно чи не дуже – вона їх долала? Отже, яким є місце ранньомодерної держави в загальній канві української історії? Усі ці та суголосні їм питання і стануть предметом детального розгляду на сторінках книги.
Глава 1
«А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю»
Що являла собою українська держава раннього нового часу?
Міжнародно-правовий статус української держави в середині – другій половині XVII ст
Народжена в ході революційних змін, Українська держава потребувала свого політико-правового визнання – передовсім правлячою елітою Речі Посполитої, але також й оточуючим світом. Перший крок на цьому шляху було зроблено влітку 1649 р., коли король Ян ІІ Казимир, намагаючись уникнути розгрому коронної армії під Зборовом, підписав угоду, якою визнав за козацькою Україною право на адміністративну автономію в межах Речі Посполитої. Вальний сейм Речі Посполитої хоч дещо й обкраяв дані королем обіцянки, але загалом узаконив такий стан справ. Утім, уже на кінець 1650 р. з посиленням у владному істеблішменті Польсько-Литовської держави позицій політичних «яструбів» над українською автономією нависла загроза ліквідації.
Істотне загострення взаємин Війська Запорозького з Річчю Посполитою влітку 1651 р. вилилось у найбільш масштабну за всі роки визвольних змагань битву під Берестечком. Цю битву Україна програла, зазнавши неймовірно важких втрат.
Але вже менш ніж за рік Богдан Хмельницький реваншував у битві під Батогом, безжально винищивши цвіт коронного війська. Після Берестечка і Батога простору для політичного маневрування й пошуку можливостей включення Української козацької держави в тіло Речі Посполитої практично не залишилось, принаймні за того розкладу внутрішніх сил, як в Україні,
