style="font-size:15px;"> Сімейка Шмідт
Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович – депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.
– Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! – звиклий командувати, кричав він.
З дальньої спальні другого поверху виповзла сонна дівчина з вкритими татуюваннями шиєю і плечима.
– Ну от, вийшла заміж, – отруйно кинула вона. – За Господа. Хоча він її навряд чи в наречені візьме, вагітну, га? А я їй говорила…
– Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б співчуття до сестри, – почулося зі сходів.
Нарешті з кімнати першого поверху виїхала в інвалідному кріслі літня дама. Вона, мабуть, спала, тож навіть звичний плед не покривав її худі ноги. Стара повільно обвела поглядом усіх дійових осіб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллі Володимирівні.
– Міліцію викликайте, – сказала, зітхнувши. – Швидкій тут вже робити нічого.
– Дівчинко моя! Доню! – кричала Алла Володимирівна, заламуючи руки. – Говорила я тобі-і: кинь цього білявого-о… вбивцю-у-у…
– Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.
– Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, – заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.
Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити – бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.
– Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гідністю відрапортувала вона. – Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важіль.
Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.
– Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, – випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. – Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…
– Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, – наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.
– Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, – назвався міліціонер. –
