посадять, ще трохи – і сяде, точно тобі кажу! Таке друкувати… і не боїться, чортяка! Якби років три-чотири тому, поклав би партійний квиток і до Сибіру б загримів. А тепер – перестройка.
Часу в мене було обмаль, зранку від директора одержав термінове завдання: у двох кімнатах третього корпусу поставити батареї водяного опалення. Я дав можливість Сидору Прокоповичу доказати про голі ноги, і для годиться, запитав:
– Де це ви бачили бурову вежу? Я три місяці тут, усі околиці обходив, і про бурову нічого не чув.
– Кілометрів шість звідси, ондечки, за тою горою, – старий показав рукою у бік Яківця. – Десять років тому отих веж було до дідька. Казали геологи, що в нас нафта є, але дуже глибоко. Тоді не змогли дістати, тепер знову приїхали. Але вже інші, ці газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механізмів усяких понавозили. Ти ж на буровій працював, мусиш знати.
– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як ніж у серце. Як-не-як – п'ятнадцять років віддав неспокійній роботі. П'ятнадцять років – і такий сумний фінал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехніком. Здається, і працював непогано, і чинив по совісті, а все полетіло шкереберть. Чому піраміда, яку довго і старанно будував, у один мент розсипалася на дрібні шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якій не поталанило в житті, яка не змогла пристосуватись до обставин і в результаті – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотілося. Зараз старий почне розпитувати, співчувати. – Гаразд, піду я, Прокоповичу, хлопці чекають. Після роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.
– Бувай, – буркнув старий, невдоволений, певно тим, що невдячний співрозмовник трапився, і знову всівся на лаву. Здійняв з голови зеленого кашкета, поклав його поруч себе. Блиснув на сонці жовтий лисий череп, а на лобі виразно-червона смужечка від кашкета. Взяв покоробленими старістю пальцями журнал «Огонек».
Настрій був зіпсований Ольжин приїзд, балачка про буровиків. В душі заворушилися згадки. Неприємні згадки, наче холодний густий туман, заполонили свідомість. Невдаха, невдаха… Ні, невдахою себе я не вважаю. Чому ж тоді усе полетіло шкереберть?
2
Перше, що відчув, коли вийшов з кабінету шефа – полегшення. Наче тягар скинув з пліч. Дихати стало легше, прудкіше опрацювала думка. Як-не-як, переживав, хвилювався. Могло бути й гірше. Як я тоді показався б на очі Ользі, якби шеф сказав писати заяву на звільнення? Про догани вона нічого не знає, гадає, якщо чоловік працює день і ніч, у вихідні викликають на роботу першого, то цінують його, як вкрай потрібного для виробництва спеціаліста. Таких не звільняють, таким дають премії, грамоти, фото вішають на дошку пошани, такі швидко крокують угору по службових шаблях. Правда, не в нашому управлінні. У нас крокувати вгору надзвичайно важко. Будь ти здібним, розумним, сумлінним, але якщо не з оточення шефа, не кум, брат, сват Івана Івановича, чи Петра Петровича, то процес сходження для тебе надовго припиняється. Дослужишся
