валася це робити, і тепер саме цим заробляю собі на життя.
Я спостерігаю за людською поведінкою очима дослідниці, отож можу ідентифікувати і назвати найтонші зв’язки, взаємини і закономірності, які допомагають нам осмислити думки, поведінку і почуття.
Я люблю те, що роблю. Полювання на закономірності – це чудова робота, й упродовж усієї моєї кар’єри спроби не бачити очевидного були обмежені лише моїм особистим життям і тими принизливими слабкостями, які я люблю заперечувати. Усе змінилося в листопаді 2006 року, коли дослідження, викладене на цих сторінках, мене приголомшило. Уперше у своїй професійній кар’єрі я відчайдушно не хотіла бачити результатів власного дослідження.
Раніше я вивчала такі складні емоції, як сором, страх і вразливість. Я написала наукове дослідження про сором, розробила програму опірності до нього для фахівців у галузі психічного здоров’я і спеціалістів із лікування залежностей та написала про опірність до сорому книжку під назвою «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me)[1].
Зібравши тисячі історій чоловіків і жінок з усієї країни – віком від вісімнадцяти до вісімдесяти семи років, – я зауважила нові закономірності, про які захотіла дізнатися більше. Так, усі ми змагаємося з почуттям сорому і боїмося власної недосконалості. І, авжеж, багато хто з нас боїться показати свою справжню сутність і дозволити іншим людям її пізнати. Але у цій величезній купі інформації опинилося чимало історій чоловіків та жінок, які живуть чудовим і натхненним життям.
Я почула історії про силу сприйняття власної недосконалості і вразливості. Я дізналася про нерозривний зв’язок між радістю і вдячністю, про те, що відпочинок та ігри життєво необхідні для нашого здоров’я, так само, як правильне харчування і фізичні вправи. Учасники дослідження прислухалися до своїх почуттів і розповідали про життя у згоді з собою, про кохання і душевну близькість, що стало абсолютно новим для мене. Отож мені захотілося розглянути ці історії як єдине ціле, тому я взяла папку і маркер та написала перше слово, яке спало на гадку, – «Щиросердні». Я ще не знала напевне, що це означає, але розуміла, що в тій папці – історії людей, які живуть і кохають усім серцем.
У мене виникло безліч запитань про щиросердність. Що ці люди цінують? Як вони долали життєві незгоди? Що їх найбільше непокоїло, як вони вирішували проблеми і який підхід знаходили до розв’язання? Чи можемо всі ми жити щиросердним життям? Які риси для цього потрібно розвинути? Що перешкоджає?
Почавши аналізувати ці історії і намагаючись знайти закономірності, я зрозуміла, що їх можна розділити на дві колонки, які задля спрощення я спочатку назвала «Добре» і «Погано». У колонці «Добре» аж рясніло від слів на штиб гідність, відпочинок, гра, довіра, віра, інтуїція, надія, унікальність, кохання, відданість, радість, вдячність і креативність. У колонку «Погано» потрапили такі слова, як перфекціонізм, безпорадність, потреба у визначеності, перевтома, самовпевненість, холоднокровність, догоджання, осуд і самоконтроль.
Закінчивши писати й обміркувавши написане, я охнула. Це було схоже на шок від величезної суми на ціннику. Пригадую, як я буркотіла: «Ні-ні, як таке можливо?»
Незважаючи на те, що я складала ці переліки самостійно, перечитувала їх у сум’ятті. Коли я класифікую інформацію, то цілковито переходжу в дослідницький режим. Я зосереджуюся лише на точній фіксації того, що почула в цих історіях. Я не думаю про те, як сама би щось висловила, а лише про те, що сказали опитані. Я не розмірковую над тим, що би цей досвід означав для мене, а думаю тільки про те, що це означало для людини, яка мені про нього розповідала.
Я сиділа на червоному стільці за кухонним столом і витріщалася на ці два аркуші. Мої очі блукали вгору, вниз, упоперек рядків. Пригадую, як на очах забриніли сльози і я затулила рот рукою, наче людина, якій щойно повідомили погану новину.
І справді, це були погані новини. Я сподівалася виявити, що щиросердні люди подібні до мене і роблять те саме, що роблю я: наполегливо працюю, дотримуюся правил, не опускаю рук, поки не досягну бажаного результату, намагаюся краще пізнати себе, виховую дітей за книжками…
Понад десять років, вивчаючи таку непросту тему, як сором, я щиро вірила, що заслужила підтвердження того, що «живу правильно».
Але того дня я отримала кілька суворих уроків (і відтоді одержую їх щодня):
Знати і розуміти себе життєво важливо, але для того, щоб жити щиросердним життям, потрібно дещо важливіше – вміння любити себе.
Знання важливі, але тільки тоді, коли ми в процесі самопізнання ставимося до себе з добротою і лагідністю. Щиросердність – це не тільки прийняття своєї недосконалості та вразливості, але також пізнання і проголошення власної сили.
Один із уроків того дня став, мабуть, найболючішим і вразив так, що мені перехопило подих: із даних стало зрозуміло, що ми не можемо дати нашим дітям того,
Brené Brown,
