бути собою, а тому для нього неможлива єдність, окрім тієї, що її забезпечує підкорення.
Єдність, якої досягають у процесі плідної праці, не є міжособистісною; єдність, що її досягають в оргіастичному злитті, минуща; єдність, якої досягають у підкоренні, це тільки псевдоєдність. Відтак це лише часткові розв’язки до проблеми людського існування. Відповісти на неї повною мірою можна, досягнувши міжособистісної єдності, у злитті з іншою людиною, в любові.
Таке бажання злиття з іншою особистістю є найсильнішою потребою людини. Це найпотужніша пристрасть, сила, що згуртовує людство, клан, родину, суспільство. Неспроможність її досягти означає божевілля або знищення – самознищення чи знищення інших. Без любові людство не могло б прожити жодного дня. Одначе, якщо ми назвемо досягнення міжособистісної єдності «любов’ю», то перед нами постануть серйозні труднощі. Злиття можна досягати різними способами – і відмінності є не менш важливими, порівняно зі спільними рисами різних форм любові. Чи треба вважати їх усіх любов’ю? Чи слово «любов» варто зберегти виключно для особливого типу єдності – такої, що протягом останніх чотирьох тисячоліть західної і східної історії була ідеальною чеснотою в усіх великих гуманістичних релігіях та філософських системах?
Коли йдеться про семантичні труднощі, відповідь може бути винятково довільною. Важливо те, що ми знаємо, про який тип єдності говоримо, коли мовиться про любов. Ми ставимося до неї як до зрілої відповіді на проблему людського існування чи говоримо про ті незрілі форми любові, що їх можна назвати «симбіотичним зв’язком»? Далі на сторінках я називатиму «любов’ю» тільки перше. Та обговорення «любові» почну з останнього.
Біологічним взірцем симбіотичного зв’язку є стосунки вагітної матері й плода. Їх двоє, але вони є одним цілим. Вони живуть разом (грецькою це звучить як symbiosis) і потребують одне одного. Ембріон є частиною матері, він отримує все необхідне від неї; мати – це його світ, вона годує, захищає його, але завдяки йому її життя теж покращується. У психічній симбіотичній єдності два тіла існують окремо, але на психологічному рівні між ними є такий самий зв’язок.
Пасивною формою симбіотичного зв’язку виступає покірність або – якщо вжити мову медицини – мазохізм. Людина-мазохіст тікає від нестерпного відчуття ізоляції та самотності, перетворюючись на невід’ємну частину іншої людини, яка вказує їй напрямок, веде за собою, захищає, є її життям і повітрям. Сила того, кому вона підкоряється, надто возвеличується – і байдуже, людина це чи бог: для мене він є всім, я ніщо, окрім того, що я є його частиною. І як частина я долучаюся до величі, сили, визначеності. Мазохістській особистості не треба приймати рішення чи ризикувати, вона ніколи не самотня – але й не незалежна, їй бракує цілісності, вона ще не народилася вповні. У релігійному тлумаченні об’єкт обожнювання називають ідолом; у світському контексті механізм
