жінки худеньку бабусю. І тільки погляд, погляд рідної матінки залишився тим самим ніжним та люблячим.
Марципашка стара кішка Оксани. Вона була настільки стара, що Оксана навіть не пам’ятала, скільки їй років. Почувши ім’я, кішка вилізла з-під лави з банками та рушила до ганку. Марципашка впізнала Василя, бо одразу плигнула йому на коліна. Він притулив кішку до грудей, наче рідну дитину.
– Здоров, бандитко, теж на мене чекала? Спасибі, хоч ти матір не покинула.
Марципашка, звичайно, зраділа приїзду молодого хазяїна, але до прояву надмірної фамільярності ставилась не дуже. Дочекавшись, коли Василь перестав тискати її до себе, сплигнула на землю і знов пішла під лаву ховатись від сонця.
– А від чого батько помер? Він ще молодий був!
– Кажуть, серце не витримало. Як косив, так і впав. Коли я підбігла, він вже не дихав. Лікар казав, миттєва смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилає тільки своїм улюбленцям. А це означає, що жив наш батько правильно і завдання своє на землі виконав… Хто зна, може він нам з неба ще не один раз допоможе.
Отак, посидівши на ганку і притулившись до сина, Оксана відчула, як сили знов повернулись до неї.
– Та що ж ми сидимо! Пішли у хату… Мені наче хто підказав учора. Хату прибрала, вареників з вишнею наліпила. Вишні цього року наче хто понасипав, дарма, що збирати нема кому. Сусідки ходять на трасу та продають відрами, а мені не до цього, аби з хазяйством упоратись.
– Так, пішли, – Василь важко підвівся і пішов за сумкою, що лишив біля верстата, – а я дивлюсь, буда пуста, на верстаті ніхто не працює… Так і подумав, що біда до нас завітала.
– Ти чим приїхав?
– Миколу Сенчишина пам’ятаєш?
– Авжеж, він чи не єдиний, хто з вашої банди в люди вибився. Чула, він тепер приватний підприємець, поважна людина, машину має. А все чому? Одружився вчасно, не те що ви, лобуряки, ніяк не напарубкуєтесь.
Оксана хоч і жартома, але казала це із деяким сумом. Дійсно, усі її подружки давно стали бабцями, а їй Господь такого щастя не дарував. Нічого не вдієш, від неї в такій справі мало що залежить.
– От Микола мене ГАЗоном і підкинув, – продовжував Василь, – на вокзалі в Прилуках зустрілися… А що, до нас якийсь автобус ходить?
– Ті, що на Київ ідуть, але ідуть повні і тут майже не зупиняються, хіба хто вийде.
– А як на базар їздять?
– Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а більшість торгує біля траси.
Не так воно склалось, як планувалось! І зустріч була не зовсім така, як уявляв собі Василь. Біль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тільки відволікав матір, щоб його особистий біль за батьком не завдав їй додаткового смутку. Скільки ж він хотів розказати батькові! А про скільки ще хотів розпитати!..
Звичка ховати почуття нарешті знадобилась і вдома. Василь спокійно пообідав, розклав речі, і тільки коли мати пішла доїти корову, а він лишився на самоті у своїй кімнаті,
