нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.
– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!
– Ні! Зараз же я в іншому світі (а я став частиною Королівства). Так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники – там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві – зупиниться час тут, у тебе вдома.
– Я знаю.
– Всезнайко! – він гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходімо в Королівство. Сама все побачиш…
Відчинилося вікно у нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.
– Ліно! – здається, мама навіть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?
Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»
– Іду! – гукнула я. – Зараз!
Мама причинила вікно, але не пішла – все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. (Добре хоч, що вона не знає, хто він такий насправді.)
– Максиміліане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!
– Не довіряй, – він відвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?
– Куди подівся Оберон?
– Іди в Королівство й про все довідаєшся.
– Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!
– Ходімо зі мною – сама побачиш.
– Ти мене заманюєш. Не піду!
Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я аж відсахнулася.
– Ну й нехай! Поговорили – тепер іди вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!
Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться…
– Максе! – гаркнула я йому в спину.
Він навіть вухом не повів.
– Зажди!
Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном (уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає).
– Стій, некроманте!
Сусідка, тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.
– Гаразд. Проведи мене у Королівство – зараз! І якщо ти обдурив мене або ще обдуриш, або утнеш якусь штуку… начувайся!
Розділ третій
Катастрофа
У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінків мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі
