Якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?
– Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують й усталені. А мандрівне Королівство – нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.
– А… – у роті в мене пересохло, – мандри… це… довго?
Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. (Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?)
Я уявила собі: один крок – і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри. І за невивчені уроки… І за невитерту пилюку. І так жити, жити і знати, що була в Королівстві і сама (сама!) від нього відмовилася.
А найприкріше – знати, що Оберон мене зневажатиме…
З іншого боку – я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…
– Обероне…
– Так?
– А ви вмієте вбивати поглядом?
– А що?
– Нічого… – я насилу ковтнула. – А загалом – ви суворий король?
– Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?
Я знітилася:
– Ні, я не про це… Але в дорозі… там же небезпечно? Ви казали щось про чудовиська…
– Так.
– Отже, там можна загинути?
Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.
– Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отже – вирішуй.
Розділ четвертий
Зло не має влади
– На ось, вибери собі, – Гарольд кинув переді мною на стіл купу лахміття, переважно шкіряного. Чистим його можна було назвати досить умовно, і запах від нього був, знаєте… Я двома пальцями витягла простору чорну куртку із металевими заклепками.
– А може, залишити моє? Штани…
Гарольд окинув мене поглядом:
– Там, куди ми йдемо, – таке не носять.
Йому було років сімнадцять, і він дещо скидався на однокласників Лозової і Зайцевої. Досить нахабний. І мені не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».
(А я ж сподівалася, що мене вчитиме Оберон!)
– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? – тепер він уже явно знущався.
Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих. Поки я відшукала штани і куртку, що так-сяк підходили, вибору в мене не залишилося.
– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?
– Забудь казати: «Слухай, Гарольде». Вчися звертатися: «Скажіть, майстре».
Я подумала: мабуть, досі у нього в підлеглих нікого не було. Мені «випала честь» бути піддослідною мавпочкою…
– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…
Він
