мене кулаком у пику так, що з очей іскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаєш…).
Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від неї і розбилася на друзки – тільки бризнуло врізнобіч.
Хворостенко заверещала.
Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.
Уявляєте, а то була біологічка…
– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!
Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй можна казати, що я – дівча недоросле… А якщо я їй скажу, що вона – товста корова?…
Ото буде…
Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?
Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).
Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…
Може, і з завучкою так спробувати?
Я підвела голову.
Ні, навряд. Я знову похнюпилася – у підлогу дивитися безпечніше.
– Ти знаєш, що з чотирнадцяти років діти уже несуть кримінальну відповідальність?
– А мені тільки тринадцятий виповнився. От для Зайцевої кримінальна відповідальність вже настала – то й що?
– Негайно додому! За матір’ю – негайно!..
– Вона на роботі…
– Значить, іди на роботу… Або я сама до неї піду!
Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.
А оті троє – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокійнісінько сидять собі зараз на якійсь географії та переморгуються зі своїми хлопчаками. Теж мені – героїні…
Мій рюкзак залишився в учительській. Ну й нехай – не треба тягати на спині, остогидло…
Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до матері на роботу? Це повне божевілля. По-перше, у своїй конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому випадку. А по-друге…
Я навіть не обмізковувала цю думку до кінця. Просто машинально витягла з кишені куртки скляну кульку.
Тепер вона не здавалася чарівною. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ від Королівства… Ось вам ключ від Королівства!
Ідіть ви всі до дідька зі своїми казочками!
Я розмахнулася і пожбурила кульку кудись в кущі.
Може,
