style="font-size:15px;"> Розділ третій
Спільна мова
І Гарольд пішов.
Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких струн. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.
– Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі – довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь – торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.
– Ви жартуєте? – я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.
– Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам до мене дослухатись – спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй. Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б – три піратських шлюпи захопив за тиждень!
– І що ви з ними зробили?
– Гм, – Оберон потер бороду. – Один їхній ватаг зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це – на щастя, бо інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…
– А людожери? – запитала я жадібно.
– Людожери… – Оберон зітхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?
– Добре, – я обіперлась на підвіконня. Примружилися; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.
– Це Храм Обіцянки, – тихо сказав Оберон.
Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися – я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.
– Той самісінький?
– Так. Наші принцеси (а тепер сестри-охоронниці) там живуть, розважаються й чекають на женихів, – Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. – Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?
– А ви не відпустите?
– Ні. Гарольд потрібен Королівству.
– Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.
Він сумно посміхнувся:
– А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів людей сюди. Тепер Королівство впорається без мене.
Мене раптом зсудомило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на голові стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»
– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?
