разом прибрали зі столу. Тед сховав решту запіканки в холодильник і вимив посуд, а Боббі витирав і клав на місце, бо знав, що де стоїть.
– Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зі мною до Бріджпорта? – поцікавився Тед, прибираючи. – Ми могли б піти в кіно на ранковий сеанс, а потім у мене буде одна маленька справа.
– Ще б пак, чорт забирай! – вигукнув Боббі. – А на що хочеш піти?
– Готовий вислухати пропозиції, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фільм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Віндема. Що скажеш?
Спершу Боббі аж мову відібрало від захвату. Він бачив анонс «Проклятого селища» у газеті, всі ці моторошні діти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фільм. Це не те кіно, яке показують на суботньому денному сеансі в кінотеатрі «Гарвіч» на площі чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебільшого стрічки про велетенських комах-монстрів, воєнні фільми з Оді Мерфі і вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечірній показ, вона не любила фантастику (Ліз подобалися настроєво-меланхолійні історії кохання, на зразок «Темряви нагорі сходів»). Та й кінотеатри в Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.
– Боббі?
– А ти сумніваєшся? – нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. – Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…
– Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.
Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.
«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», – подумав Боббі.
Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, – просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.
Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив – такими були «Шаєн» і «Волоцюга» – втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.
Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки.
