де череп сполучається із хребтовим стовпом.
– Цілком можливо, що він уже не той, яким ви його пам’ятаєте, – застеріг Беверлі один із лікарів. – Мусите бути готові до того, що свого чоловіка ви більше не побачите.
Юджина перевели в інше крило шпиталю. Через тиждень він уже міг легко ковтати. Ще за тиждень почав говорити, просив подати йому желейну цукерку чи сіль, перемикав телевізійні канали й скаржився на нудні серіали. Коли через п’ять тижнів його скерували до реабілітаційного центру, Юджин уже гуляв коридорами й роздавав медсестрам поради, що їм робити на вихідних.
– Я зроду не бачив, щоб хтось так швидко одужав, – сказав Беверлі ще один лікар. – Не хочу подавати вам надію, але це щось направду дивовижне.
Утім, жінку його слова не заспокоїли. У реабілітаційному центрі стало ясно, що хвороба вибила її чоловіка з колії. Наприклад, Юджин не пам’ятав днів тижня та імен лікарів і медсестер, хоч скільки разів ті називали йому своє ім’я.
– Чому вони не дають мені спокою зі своїми запитаннями? – спитав він якось Беверлі, щойно лікар вийшов із кімнати.
Коли Юджин врешті повернувся додому, справи стали зовсім кепські. Він не міг пригадати нікого з їхніх приятелів. Заледве підтримував розмову. Бували дні, коли він вранці вставав із ліжка, йшов на кухню, смажив яйця з беконом, знову лягав під ковдру й вмикав радіо. А через сорок хвилин знову робив те саме: вставав, смажив яйця, лягав у ліжко й брав до рук радіо. А тоді ще раз і ще. Стривожена Беверлі звернулася до фахівців, зокрема до одного науковця з Каліфорнійського університету в Сан-Дієґо, який спеціалізувався на втраті пам’яті. Тож одного сонячного осіннього дня Беверлі з Юджином опинились у звичайнісінькому будинку на території університетського містечка, де, тримаючись за руки, поволі перетнули коридор. Далі їх провели до невеликого кабінету. Юджин почав балакати з молодою жінкою, яка сиділа за комп’ютером.
– Я багато років займався електронікою, але це щось неймовірне, – сказав він, показавши пальцем на комп’ютер. – Коли я був молодший, ця штука стояла на кількох двометрових стелажах і займала цілу кімнату.
Жінка мовчки вистукувала пальцями по клавіатурі. Юджин захихотів.
– Не вірю своїм очам, – сказав. – Усі ті друковані плати, діоди і тріоди. Коли я займався електронікою, та штука стояла на кількох двометрових стелажах.
До кімнати зайшов науковець. Він представився і запитав Юджина, скільки тому років.
– Ем-м-м… 59 або 60, – відповів той.
Насправді йому виповнився 71 рік. Дослідник почав друкувати на комп’ютері. Юджин усміхнувся і тицьнув пальцем на монітор:
– Повірити не можу! – мовив він. – Знаєте, коли я займався електронікою, ця штука займала кілька двометрових стелажів!
За комп’ютером сидів п’ятдесятидворічний Ларрі Сквайр – професор,
