Версаль, Марія Антуанетта вподобала вишуканого й галантного літнього добродія й перейнялась до нього такою довірою, що потім надіслала йому до Відня щебетливого листа, оповівши, як вона потай одурила свого чоловіка, коли герцог Шуазельський просив у неї аудієнції: «Ви ж добре знаєте, що я не могла з ним побачитись, не сказавши королеві. Але вам, мабуть, і невдогад, скільки я мала докласти хитрощів, щоб хоч якось не показати, що я прошу дозволу. Я сказала, ніби мені дуже кортить побачити добродія Шуазеля, та от не знаю, котрого саме дня це можна зробити, – й була така спритна, що бідолаха („le pauvre homme“) сам призначив мені найзручніший час, коли б я могла його бачити. Гадаю, що тут я тільки належне скористалась своїм жіночим правом». Слова «pauvre homme» зовсім вільно збігають з пера Марії Антуанетти, вона безтурботно запечатує листа, бо ж гадає, що розповіла лише утішного анекдота й означення «pauvre homme» на мові її серця звучить добросердо і щиро: «бідненький, добрий хлопчик». Та у Відні цю суміш симпатії, співчуття і зневаги прочитали інакше, Марія Терезія зразу відчула, яка згубна нетактовність у тому, що французька королева в приватному листі, не криючись, називає «pauvre homme» короля Франції, найзначнішого володаря християнського світу, що в своєму чоловікові вона нітрохи не шанує монарха. Як же тоді ця вітрогонка глузує з володаря Франції під час гулянь у саду й на балах, теревенячи зі своїми фрейлінами Ламбаль і Поліньяк та молоденькими кавалерами! У Відні негайно було зібрано немилосердну нараду й написано Марії Антуанетті такого суворого листа, що імперський архів десятки років не дозволяв його опублікувати. «Я не можу приховати від тебе, – дорікає стара імператриця дочці, котра забула про свій обов’язок, – що твій лист до графа Розенберґа вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де поділося добре, лагідне й віддане серце ерцгерцогині Марії Антуанетти? Я бачу саму лише інтригу, дрібну ненависть, глум і підступність, – інтригу, гідну якоїсь Помпадур чи Дюбаррі, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарінзького дому, доброї і чуйної принцеси. Мене завжди тривожили твої швидкі успіхи й усі ті лестощі, якими тебе обплітають від самої зими, відколи ти погналася за втіхами та сміховинними модами й уборами… Ця гонитва від утіхи до втіхи, та ще й без короля, хоч ти знаєш, що це його не тішить і він через саму тільки згідливість їздить із тобою й терпить усе те, що породжувало цілком зрозумілий неспокій і в моїх попередніх листах. Бачу, що тим своїм листом ти все тільки потвердила. Що це за мова! „Le pauvre homme“! Де повага й удячність за всю його поступливість? Сама поміркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати… Та коли я й надалі примічу такі неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажність, поривність і повну бездумність, я певніше, ніж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнім. Твоє щастя може швидко урватися, і через власні провини ти зазнаєш великого горя – й усе це буде лише наслідком страхітливої гонитви за втіхами, що не лишає часу для чогось поваж�