style="font-size:15px;"> – Дотримуйтесь порядку! Ті, хто проти Вітіко, вже висловились. Ті, хто за Вітіко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.
Бен підвівся і мовив:
– Прошу тих, хто ще записаний, говорити.
Ніхто не підвівся.
Тоді Бен запитав:
– Є ще записані, що хочуть виступати?
Відповіді не було.
Тоді Бен заговорив утретє:
– Отже, виступи про князевого посланця скінчилися.
Бен сів, і тепер до дзвона підійшов Здик, тричі вдарив по ньому, а коли всі вже дивилися на нього, заговорив:
– Оскільки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’їзді, скінчилися, я закликаю з’їзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримується моєї думки, що задля миру і порятунку країни цього посланця можна допустити, нехай підтвердить це, подавши знак: підведеться зі свого місця.
Здик і далі стояв коло дзвона і дивився на збори.
Єпископ Сильвестр підвівся і випростався. Підвелися абат із Кладрубів, абат із Бржевнова, абат із Вілемова, абат із Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, священик Даниїл та інші священики, старий Любомир, старий Вшебор, військовий проводир Сміл, Дівіш, старий жупан із сивим і білим, мов сніг, волоссям; військовий проводир Бен, а після нього ще багато інших чоловіків, Юрик, Бартоломеус, Божебор і знову багато інших чоловіків, зокрема й численні молодики в останніх рядах: Велислав і син Начерата, а також Каста, що в лісі коло Чинова мав на шапці смугасту соколину пір’їну. Зрештою більша частина зборів стояла коло своїх місць, і Здик, єпископ Оломоуцький, вигукнув:
– Я закликаю всіх глянути навколо й пересвідчитись, що більша частина зборів погодилася з моєю пропозицією. Писар запише це на пергаменті.
Після слів єпископа всі, хто підвівся, знову посідали на свої місця. А сам єпископ Здик обернувся до Вітіко і сказав:
– Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’їзд.
Після цих слів єпископа юнакові Вітіко принесли в залу стілець. Здик знову пішов на своє місце.
Вітіко шанобливо вклонився, пішов до стільця, який принесли йому, й сів.
Після цього обговорення в роботі з’їзду настала довга перерва. Люди підводились, розмовляли, знайомились, заходили і виходили, ба навіть де-не-де вже випивали щось. Із задніх рядів до Вітіко підійшов Велислав, подав йому руку й запитав:
– Ти ще пам’ятаєш мене?
– Ти Велислав, – відповів Вітіко.
– Так, – відповів Велислав, – можливо, ми дотримуємось протилежних думок, але сьогодні ти знову такий, як коло Чинова, і це тішить мене.
– Не знаю, чи наші думки протилежні, – зауважив Вітіко, – бо я ніякої думки не маю, а тільки чекаю, що станеться.
Підійшов до Вітіко й син Начерата. Він був одягнений у небесно-блакитний оксамит і знову мав білу пір’їну на чорній шапці, як і коло Чинова. Він сказав Вітіко:
– Я
