знявся галас, заворушилися люди, але годі було щось розібрати, аж поки прорвалися окремі голоси:
– Нехай кажуть далі! Нехай кажуть далі!
Зала трохи заспокоїлася, і зі свого місця підвівся Дівіш і, коли всі обернулися в його бік, щоб слухати, проказав:
– Я старий і простий чоловік і тому кажу: дотримуйтесь свого слова.
У залі знову залунали безладні вигуки. Потім якусь мить більше ніхто не промовляв і зрештою в першому ряду підвівся чоловік із сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбранні, ступив кілька кроків на вільний простір, обернувся до зборів і мовив:
– Я Начерат, син Таса.
Ці слова зустрів загальний радісний гомін. Коли він відлунав і запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:
– Дорогі, розважливі й шановні панове! Я незначний чоловік у наших великих і могутніх землях.
– Найзначніший! – гукнув чийсь голос.
– Незначний, – повторив Начерат.
– Ні! Ні! Ні! – пролунали численні голоси.
– Мої слова не мають значення, – казав далі Начерат.
– Мають! Мають! – заперечували голоси.
– Дорогі й шановні, – мовив Начерат, – коли ви такі ласкаві до мене, то слухайте мене.
– Слухайте його! – загукали голоси.
Настала тиша, і Начерат заговорив:
– Я незначущий на цих високих зборах. Мої слова будуть недоречні і на шальках терезів, які ви тримаєте у ваших мудрих руках і на яких невдовзі все зважите, нічого не зміниться, але я думаю, що за цих тяжких часів мають промовляти і великі, й малі, щоб засвідчити свою участь. Ці високі збори важливі, але миролюбні, я прийшов без зброї, бо ви працюватимете в мирі та злагоді, як колись у минулі часи нашою країною правили в щасті та мирі. Ви повинні знати, і про це написано гарними латинськими словами, що наш народ був спокійний, він лише відбивав напади чужинців і обирав задля цього військового ватажка, який потім знову не мав ніякої влади. Таким був батько Чех, що сімсот років тому привів наш народ у цю землю. Після нього не було ніякого володаря. Таким був Само п’ятсот років тому, після нього знову не було ніякого володаря. Про добробут і право громади дбали старші громади, яких через те називали старостами. З’їзд старост усіх громад порядкував усією країною. Той, хто завдяки своєму майну і досвіду мав видатні здібності, міг стати старостою навіть у молодому віці. Отак з’явилися такі назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своєю мудрістю, інші доброхіть слухалися його, наче князя, і він мав батьківську владу. Таким був Крок. Але, як і діти тоді після смерті батька поділяли спадщину і обирали для керування нею владику зі свого числа, так інколи й діти країни теж обирали для керування нею владику країни, який потім ставав їхнім князем. У пізніші часи це ставалося дедалі частіше. Але дітьми країни завжди були лехи, кмети і владики. Ці діти
