style="font-size:15px;"> – Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вітіко, – я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.
– Агов, Вітіко, – сказав старий, підводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!
Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.
– Тож ви й досі парох у Плані? – запитав Вітіко старого.
– Так, я ще й досі тут, – відповів старий, – і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?
– Авжеж, – відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.
– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?
– Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, – відповів Вітіко.
– Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, – промовив парох.
– Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, – сказав Вітіко.
Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:
– Ласкаво просимо почастуватись!
Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.
Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.
Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.
Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.
Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.
Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.
Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого
