короля Артура й рицарів Круглого столу, де діють часто згадувані Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джіневрою. Також цикл романів про Трістана та Ізольду, вихідний сюжет яких, нині втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим і письменником Жаном Бедьє, проте не віршами, а прозою. Роман про Трістана та Ізольду в обробці Бедьє добре відомий українському читачеві завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походів з’явився цикл романів про пошуки Святого Ґрааля. Популярними були також цикли романів, написані на матеріалі античних творів, передусім про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романів, умовно названих «візантійськими», бо їхня сюжетна модель прийшла до Західної Європи з пізнього античного роману (грецького) через Візантію, середньовічну державу, спадкоємицю Східної Римської імперії; їх модель – в основі власного Сервантесового роману «Персилес і Сигізмунда». У них ідеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих і їх щасливе возз’єднання у фіналі. Мотиви, сюжетні схеми й герої середньовічних французьких романів більшою чи меншою мірою отримали розвиток в Іспанії «золотого віку», куди переходили з різних джерел, не обов’язково безпосередньо з оригінальних старофранцузьких.
Каролінзького циклу рицарських романів у середньовічній Франції не було: діяння Карла Великого та його перів – матеріал героїчного епосу, так званих chansons de geste (пісень про діяння), найвідомішою з яких є «Пісня про Роланда». Але згодом вони переходять до рицарських романів і поем, але не середньовічних, а ренесансних. Це стосується і часто згадуваних у «Дон Кіхоті» італійських поем Маттео Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто «Несамовитий Роланд», й іспансього циклу романів про Рінальда Монтельбанського тощо. З кінця ХІІ, у ХІІІ ст. рицарські романи поширюються із Франції Німеччиною, у ХІІІ – ХІV ст. – Англією, дедалі частіше стаючи прозовими. На Апеннінському та Піренейському півостровах у середні віки вони не поширились.
В Іспанії рицарські романи почали писати з кінця ХV ст., а період їх розквіту припав на першу половину ХV – середину ХVІ ст. На відміну від не дуже великих, зазвичай віршованих середньовічних романів, іспанські були, як правило, більшого обсягу й прозовими. Їх структура дозволяла практично нескінченно нанизувати продовження: герої не вмирали й з’являлись у подальшому ще потужнішими, здатними на більш вражаючі подвиги, часом на роль головного героя висувалися їх нащадки, змінюватися могли й автори роману. Так, один з кращих і найпопулярніших романів «золотого віку» – «Амадіс Гальський», розпочатий Монтальво, автором перших п’яти частин (серед них і роману про Еспландіана, нащадка Амадіса Гальського), був продовжений іншими письменниками й розрісся до тринадцяти книжок. На відміну від більшості іспанських романів, його сюжет був народжений на Піренейському півострові.
Читацька аудиторія рицарських романів в Іспанії була
