style="font-size:15px;"> – Даруйте, пане, – виправдувався Санчо, – я ж вам казав, що я чоловік темний, неписьменний, у лицарській поведенції небитий і несвідомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбі сушениці, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо, – воно, знаєте, тривніше.
– Я не кажу, Санчо, – відповідав Дон Кіхот, – що рицарі конечне їли тільки сушениці, як ти їх називаєш, а просто се був їхній звичайний поживок. Та ще зілля всяке, що на полях знаходили: вони на тих зіллях добре зналися, знаюся на них і я.
– Важлива то річ, на зіллях знатися, – сказав Санчо. – Гадаю, що нам те зняття колись може в великій пригоді стати.
По сій мові вив’язав із торби харчі, та й попоїли вдвох любо і мирно. А що обом кортіло швидше до ночівлі дістатися, то не дуже й роз’їдалися, живенько вклали те сухе та вбоге їстиво. Тоді знов посідали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якої-небудь оселі завидна добратися. Та шкода було їхньої надії: сонце зайшло, а до житла так і не прибились. Довелося заночувати у козопасів, що в полі куренями стояли, – добре що хоч до них приблудили. Санчові будо досадно, що до села не доїхав, а Дон Кіхот, навпаки, радів, що в полі зорюватиме – кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськості.
Розділ XI
Про те, як велося Дон Кіхотові у козопасів
Козопаси привітали його дуже гостинно, а Санчо, примостивши якнайліпше Росинанта та осла свого, зразу почув носом пахощі козлини, що в казані саме на вогні кипіла, та й потяг туди глянути, чи не пора її з казана в живіт перекладати; аж тут пастухи самі зняли її з вогню, розстелили долі шкури овечі і, зладивши нашвидку свою сільську вечерю, запросили од щирого серця обох подорожніх – чим, мовляв, багаті, тим і раді. Було їх при тій отарі шестеро: всі посідали кружкома на шкурі, та перш підсунули Дон Кіхотові перевернуте корито і з незграбною чемністю попрохали гостя сісти. Дон Кіхот сів, а Санчо став позад свого пана, щоб подавати йому зробленого з рога кубка. Бачивши, що він стоїть, Дон Кіхот сказав:
– Щоб ти переконався, Санчо, скільки всякого добра має в собі мандроване рицарство і якої честі та шани серед людей ті заживають, котрі сій благородній справі так чи інакше служать, я хочу, щоб ти сів поряд мене в сім поштивім товаристві; ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирожденний сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання – воно всіх рівняє.
– Дякую красненько, – одказав Санчо, – та ніде правди діти, як у мене є що їсти, то волію з’їсти навстоячки сам-один, ніж із цісарем за одним столом сидячи. Воно таки й справді краще в себе вдома хліб із цибулею без жадних церемоній та антимоній уминати, аніж гиндичку в гостях, що і помалу жуй, і потроху пий, і раз по раз утирайся, і не чхни, не кашляни, і ще чогось такого не зроби… Нема, як на своїй волі, сам із собою! Тим-то, пане мій любий, тії почесті, якими ви мене за слугування мандрованому лицарству, тобто за моє джурування,
