був у тій самій величезній печері, біля невеличкого озерця… Що разу, переступаючи її поріг, щоб піти звідси, опинявся в човнику. Тринадцята гора не хотіла випускати його без подарунку на згадку.
Дивне відображення дивилося на нього з поверхні водойми. Чи то вода була такою прозорою чи й справді замість вершини гори він бачив дно озерця, яке було на самісінькій вершині гори.
«Якась маячня. Може Тринда не туди мене привів?», – подумав Чорт – «Недарма він говорив, що з таким прізвищем краще було сидіти вдома і дивитися телевізор.» Щей жартував: «Тринадцята гора, Петро Чорт – це тобі не в магазин піти за пивом».
Іноді йому здавалося, а може це було насправді, що він бачить свої думки, які напрочуд швидко вкривали важкими, кольоровими краплями стінки величезної печери, а потім розтікалися донизу аби за лічені секунди перетворитися на сталагміти. Хоча для цього потрібен був тривалий час. Років так з двадцять-тридцять, а може й сто. Чорт вже в котре спостерігав за цією феєрією, залишаючись лише безвідмовним свідком.
Це був якийсь сон у сні, що снився Петру наяву.
Жива картина справжньої казки безсоромно вабила своїми пікантними подробицями, примушуючи стати її головним героєм.
Насолодившись таємницями, здійснених амурних бажань, ніч втомлено готувалася до відпочинку. Їй вже набридло милуватися своїми прикрасами, дивлячись на їхнє відображення в дзеркалах води, тому вона почала манірно від них звільнятися. Першими почали зникати зорі. Найяскравіші і найкращі залишала наостанок…
Молодий місяць неохоче розчинявся в променях світанку, ніби намагався затриматися для того, щоб позмагатися з сонцем. Та скоріше за все йому кортіло діждатися безсоромний ранок аби вмовити явити всю наготу того, що буде далі. Бо ніч відмовила йому, прикривши все пеленою своїх темних шат. Вона не наважувалась бути зовсім голою, тому він не бачив її справжніх спокусливих принад.
…Розплющив очі. Світанок… Не зовсім свідомо відчув, що не спить, а скоріше навпаки. Кліпнув повіками, але вона не зникла. Неприродно гарна русалка продовжувала старанно витирати скло і посміхатися. Він виявляється за брудним склом, а дівчина хвостом рятує його – витирає скло аби показати справжню реальність становища. Він ще раз кліпнув – безрезультатно. Русалка не зникала. З кожним помахом риб’ячого хвоста скельця його окулярів ставали дедалі чистішими. За мить зробилися чистими-чистими, прозорими-прозорими. Дівчина чмокнула його в скельця і нарешті зникла.
Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босі, брудні ноги. Згодом зрозумів, що вони його. Він чомусь не відчував рук. Вони оніміли і здавалося знаходилися десь далеко звідси… Солодкий сон не відпускав, знову кликав у свої липкі обійми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подіяло. Кволі, ще не зовсім свідомі, думки, наповнені нічними спогадами, дали відчути де він і хто він:
«Заснув у човні… Дивно, не перший раз рибалю вночі.
