каждого дня й ставить стоп’ятсот дебільних питань, тіпа чи найде він тут нормальну їду». «Сосіски в нас точно є», – сказав я. «Та ясно! – підтримав батя. – Так що він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» – спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» – перепитав дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, – пояснив батя. – У нього є мапа, і він переконаний, що знає розташування. Усе має бути чин чином».
Батя пішов спати, а ми з дєдом іще пару годин дивилися тєлік. До нас обох усе доходить дуже повільно. (Почті написав, що ми тащимося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з рускими субтітрами. Показували китайця, який шарив у гранатомьотах. Ше ми глянули погоду. Дядя з екрана сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шашкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, когда йшла реклама гамбургерів із «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь зачухане місто, щоб догодити розбещеному євреєві».
Початок світу настає часто
18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, і не притис) його до дна річки Брід. Першими уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, побачили малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та aґpycy, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточили червоні літери на резолюції: «Хай буде… хай буде…»
Ханна пхинькала. Кана ступила в холодну воду, піднявши над коліньми зав’язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» – волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком громади штетля мусив носити на шиї. «Вилазьте з води! Ви поранитесь!»
Чесний торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив’язаного до одного з його ятерів. «І що там таке? – закричав він, обернувшись до берега. – То ти, Янкелю? Що сталося?»
«То близнючки нашого доброчесного рабина, – гукнув у відповідь Янкель. – Влізли у воду, ще котрась пораниться!»
«Тут випливають такі чудернацькі речі!» – Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з’являлися в коронах із бульбашок, які розтріскувалися, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки втопленої квітки – незабудки, потрощені
