Анні, що в нього теж були серйозні наміри відносно їхньої спільної долі, а вона «прельстилась Кайзерлинґом – этим хромым и старым человеком».
Звісно, Петро I, забувши про свій монархічний статус, аби дозолити зрадливиці, дещо перебільшував фізичну неміч її нового – справді, вже немолодого вибранця Кайзерлінґа – але як час покаже, не надто…
Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлінґ був прусським посланцем, і якось на дипломатичній зустрічі імператор з гнівом кинув йому в обличчя:
– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?
Посланник щось пробурмотів невиразне – Петро тільки й розібрав (та й російською мовою пруссак володів недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»
Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.
Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлінґа і нічого зі своїм почуттям не може вдіяти… Вона розуміє, що втративши Петра, вона втратить і шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлінґа і вийти за нього заміж…
Це було її останнє слово.
Роздосадуваний Петро звелів відібрати в Монсів кам’яний будинок, що його в Німецькій слободі збудували коштом казни… Іншу нерухомість Монсам залишили. Петро особисто відібрав у Анни свій портретик-медальйон із діамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в голові!..»
І як завжди, коли Петро дізнавався про зраду чергової коханки, гнів на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що він жив одночасно з кількома коханками і не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав інтимні взаємини з її подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з іншими» і сама Анна Монс. Казала:
– Якщо іншого виходу, крім як зради, немає, треба зраджувати.
І ще казала:
– Але ж я своєму Петрові вірною буваю досить часто… А коли він завіється в похід чи на війну – маю тимчасову любов з іншими. Але при цьому вірність зберігаю йому, Петрові… Він мені теж часто буває вірним. Навіть по кілька днів поспіль. От ми й пара…
Таких переконань була Анна, але Петро щодо їхніх стосунків був іншої думки. Собі пробачав численні свої зради, але Анні навіть однієї не міг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нічого такого… м-м… поганого, як і аморального він у цьому не вбачав. Він – чоловік, повелитель царства і йому, на відміну від цариці, все можна…
А розлютившись, навіть згарячу забував, що сам ніколи не був вірним ні законній цариці Євдокії, яку зраджував з Анною, ні самій Анні, якій зраджував з іншими коханками, ні тим, іншим коханкам, яких, своєю чергою, зраджував ще з іншими коханками…
І це не було чимось особливим чи унікальним у характері Петра. Таке: я можу зрадити жінку, жінка мене – боже борони – притамане майже всім чоловікам. Наприклад, знаменитий серцеїд Олександр Сергійович Пушкін мав
