Малаккська протока і багато-багато інших. Зрештою аркуші паперу зі словами, фразами та географічними назвами вкрили всі стіни його кімнати.
Навіть мати помітила в ньому дещо незвичайне. До трьох років він не промовив жодного слова, зате потім відразу заговорив повними реченнями, а в п’ять років уже вмів напрочуд добре читати. У школі він розчаровував учителів цілковитою байдужістю до всіх предметів.
Побачивши його результати інтелектуального тесту, вони довго торочили хлопцю про здобутки, про роботу, яка має відповідати його здібностям, про можливість стати ким він забажає. Один з учителів середньої школи написав у його характеристиці таке: «Уважає, що інтелектуальні тести – поганий спосіб оцінювати людські здібності, який не бере до уваги магії, а вона, на його думку, має величезну вагу і сама по собі, і в поєднанні з логікою. Пропоную поговорити з батьками».
Його мати зустрічалася з кількома вчителями. Коли ті заводили мову про тиху, але непокірливу поведінку Роберта та його здібності, вона відповідала: «Роберт живе у власному вигаданому світі. Я знаю, що він мій син, проте іноді складається враження, ніби він походить не від нас із чоловіком, а з якогось невідомого місця, куди він прагне повернутися. Я вдячна, що ви приділяєте йому увагу, і спробую ще раз заохотити його до навчання».
Натомість Роберт полюбляв брати в бібліотеці книжки про пригоди та мандри – усі, які міг знайти. Він читав їх, збуваючи цілі дні коло річки на околицях містечка й уникаючи шкільних балів, футбольних матчів та багатьох інших заходів, що наганяли на нього нудьгу. Хлопець плавав і рибалив, гуляв і лежав у високій траві, дослухаючись до далеких голосів, що їх, як йому здавалося, міг чути тільки він. «Чарівники існують, – часто казав він собі. – Якщо сидітимеш тихо й відкриєшся їм, то неодмінно пересвідчишся в цьому».
І він шкодував, що не має собаки, який розділив би з ним ці миті.
Грошей на коледж не було. Як не було й бажання там навчатися. Батько тяжко працював і був добрий до нього з матір’ю, але робота на ламповому заводі майже не лишала часу на інші справи, зокрема й на догляд собаки. Робертові Кінкейду було тільки вісімнадцять, коли помер батько, а Велика депресія навалилася на всіх важким тягарем. Хлопець пішов до армії, побачивши в цьому можливість забезпечити себе й матір. Він провів у війську чотири роки, однак вони змінили все його життя.
З якихось незбагненних міркувань, що ними керується розум військовиків, його призначили асистентом фотографа, хоч він навіть гадки не мав, як заряджати фотоапарат. Але саме в цьому він віднайшов власне покликання. Технічні моменти Кінкейд опанував дуже легко й уже за місяць не лише допомагав друкувати фотографії двом штатним фотографам, а й дістав дозвіл самому знімати нескладні об’єкти.
Один з фотографів, Джим Пітерсон, полюбив його і на дозвіллі знайомив новачка з тонкощами професії. Роберт Кінкейд переглядав фотоальбоми та мистецькі книжки з місцевої бібліотеки у Форт-Монмуті, старанно вивчаючи їх. Йому відразу припала до душі творчість французьких імпресіоністів і Рембрандта
