– у довгій чорній спідниці, сірих гольфах та білій блузі без рукавів. Може, хтось із читачів не повірить, але я маю на увазі буквально щодня, проте люди, які зростали в маленьких містечках і селах у 50—60-х роках, мене зрозуміють. У Даремі мого дитинства життя було майже зовсім без прикрас. Я ходив до школи з дітьми, які місяцями мали кору бруду на шиї; з дітьми, чия шкіра гноїлася від ранок і висипів; з дітьми, чиї обличчя через необроблені опіки нагадували висушене яблуко; з дітьми, яких відправляли до школи з камінцями у відерці для обіду і самим лиш повітрям у термоску. Це була не Аркадія, а скоріше Доґпетч[97], тільки без гумору.
Доді та Біллу Франклінам нормально велося в даремській початковій школі, а от старша школа була в Лісбон-Фоллз, набагато більшому місті, що означало для таких дітей, як Доді та Білл, кпини й знущання. Ми з цікавістю і жахом спостерігали, як Біллова сорочка вицвітала та розлазилася, починаючи з короткого рукава. Замість відірваного ґудзика він узяв скріпку. Дірку ззаду над згином коліна він заклеїв стрічкою, старанно зафарбованою чорним восковим олівцем під колір штанів. Додіна біла блуза без рукавів почала жовтіти від зношування, віку та поту. Тканина стиралася, і бретельки її ліфчика все більше просвічували. Інші дівчата з неї глузували, спочатку поза спиною, а потім і в лице. Глузування переросло в приниження. Хлопці були до цього не причетні – нам треба було розбиратися з Біллом (так, я допомагав – несильно, але був присутній). Мені здається, Доді діставалося більше. Дівчата не просто сміялися з неї – вони її ненавиділи. Доді уособлювала все, чого вони боялися.
Після різдвяних канікул на другому році вищої школи Доді прийшла на навчання ошатною. Замість старої чорної спідниці в неї була журавлинова, яка доходила до колін, а не до середини гомілок. Замість потріпаних гольфів були нейлонові панчохи, які їй личили, бо вона нарешті зголила розкішний килимок чорного волосся на ногах. Старезна блуза поступилася місцем м’якому вовняному светрові. Вона навіть хімію зробила. Доді просто перевтілилась і, судячи з виразу її обличчя, знала про це. Я без жодної тями, заощадила вона на цей одяг, чи батьки подарували його їй на Різдво, а чи вона цілу вічність канючила і нарешті випросила. Не має значення, бо сам лише одяг нічого не міняв. Того дня дражнилися гірше, ніж будь-коли. Школярки не збиралися випускати її з ящика, в який посадовили, – її карали за спробу вирватись. У мене було кілька спільних з нею уроків, я мав змогу спостерігати занепад Доді на власні очі. Я бачив, як зблякла її усмішка, як світло в очах спершу потьмяніло, відтак згасло. До кінця дня вона стала такою, як була до різдвяних канікул: глинолицою веснянкуватою примарою, що квапливо ходить коридорами, опустивши очі та притиснувши книжки до грудей.
Вона вдягла нові спідницю і светр на наступний день. І на наступний. І на наступний. Наприкінці навчального року вона все ще була в них, хоча тоді для вовни було надто спекотно, й у неї весь час виступали намистинки поту на скронях і верхній губі. Домашню хімічну завивку їй більше не робили, а новий
Dogpatch (собачий клаптик) – вигадане містечко, місце дії класичного сатиричного коміксу «Малий Ебнер» («Li’l Abner»), створеного художником Елом Кеппом (Al Capp).
