не виявив сподіваної ворожості. Розчарований гул прокотився серед трьохсот глядачів. Коли в клітку для бою впустили Казана, доґ лишався нерухомий, як скеля. Він не стрибнув на супротивника, навіть не гаркнув, лише подивився на нього підозріло й знову повернув свою красиву голову до численних глядачів, що прагнули видовища. Кілька секунд Казан стояв перед доґом на прямих ногах. Тоді розслабився й також байдуже подивився на юрбу, яка чекала запеклого смертельного бою. Глумливий сміх прокотився тісно поставленими рядами. Почулося й освистування, насочувані їддю слова, а тоді кілька сердитих голосів почали вимагати від Мак-Тріґера й Гаркера повернути їм гроші. Невдоволене сум’яття зростало. Обличчя Сенді було червоне від образи й люті. Сині вени в Гаркера на лобі розпухли удвічі проти нормального розміру. Він замахав кулаком до натовпу й закричав:
– Та чекайте! Дайте їм ше час, чортові дурні!
На цьому слові всі затихли. Казан повернувся й втупився у величезного доґа. Той і собі поглянув на Казана. Обережно, ніби готуючись до нападу, вовкопес трішки просунувся вперед. Доґ наїжачився й собі рушив на супротивника. Зупинилися вони на відстані чотирьох футів. Навкруги запанувала мертва тиша, можна було почути, як муха летить. Сенді й Гаркер поряд із кліткою ледве дихали. Один навпроти одного стояли досвідчені воїни, що мали доладні тіла, міцні м’язи й не боялися нічого, навіть смерті. Обоє вони стали жертвами напівдиких людей. Ніхто не міг бачити запитального погляду в їхніх лютих очах. Ніхто не знав, що в цей бентежний момент невидима рука Духа дикої природи зависла між ними, творячи диво. Між ними виникло порозуміння. Якби вони зустрілися на волі, міряючись за лідерство в собачій упряжі, страшної битви було б не уникнути. Але тут між ними панувало німе братство. В останню мить, коли їх віддаляв лише крок, коли люди чекали от-от побачити перший оскаженілий стрибок, чудовий доґ повільно підняв голову й подивився кудись за Казанову спину, туди, де було видно відблиски вогнів. Гаркера почав тіпати дрож, він тяжко задихав і ще тяжче вилаявся. Горло в доґа була незахищене, хапай – не хочу. Та звірі уклали мовчазну обітницю миру. Казан не стрибнув. Він розвернувся. І тепер обидва собаки, стоячи опліч один одного, прекрасні у своєму презирстві до людей, дивилися крізь ґрати в’язниці на людські обличчя.
Натовпом пішов гук – гнівний, вимогливий, загрозливий. Переповнений люттю Гаркер вихопив револьвера й націлився на доґа. Крізь гул юрби гримнув один голос.
– Стояти! – пролунала вимога. – Стояти – іменем Закону!
На мить запанувала тиша. Кожен повернувся на голос. За останнім рядом стільців стояло двоє чоловіків. Один із них був сержант Королівської Північно-Західної кінної поліції Броко. Саме він і кричав. Броко підняв руку, вимагаючи тиші й уваги. Поруч із ним стояв інший чоловік – худий, надломлений у плечах, із блідим, чисто поголеним лицем. Із його непоказної маленької статури, запалих щік нізащо не можна було вгадати, що він довгі роки прожив у суворих умовах
