підходяща, – каже Тобін. – А чи не вживаєте ви при написанні «о» де-небудь на протязі вашого імені?
– Ні, не вживаю, – каже чоловік.
– А можете ви написати його з літерою «о»? – стурбовано довідується Тобін.
– Якщо ваша совість дозволить вам, – каже носач, – і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад.
– Дуже добре, – каже Тобін. – Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін.
– Дуже приємно познайомитись, – каже чоловік вклоняючись. – А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки.
– За двома ознаками, – відповідає Тобін, пояснюючи йому, – які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.
Чоловік кинув курити і глянув на мене.
– Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.
– Ніяких, – відповідаю я, – крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть лінії Тобінової руки.
– Обидва ви один одного варті, – каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч.
Промовивши це, він засовує в рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого – крокую я.
– Що це? – дуже голосно питає він, зупиняючись на тротуарі і зсуваючи капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – позбутися вас. Я йду додому.
– Ідіть собі, – каже Тобін, погладжуючи його рукав. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тільки від вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки і фінансової втрати у долар шістдесят п’ять центів.
– Дивна галюцинація, – говорить чоловік, звертаючись до мене як до більш поміркованого психа. – А чи не краще було б вам забрати його додому?
– Слухайте, чоловіче, – кажу я йому. – Даніель Тобін зараз, як і завжди, при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні, так це з тої причини, що він випив достатньо, щоб схвилюватись, але не достатньо, щоб заглушити голос розуму. Він робить тільки те, що підказують йому його категорії мислення та забобони, про які я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хіромантку і про те, як підозра впала на нього як на знаряддя щасливої долі.
– Тепер
