але центр – саме тут, де нічого не рухається. Тітка Лідія казала: «Республіка Гілеад не має кордонів. Гілеад у вас усередині».
Тут колись жили лікарі, юристи, університетські викладачі. Юристів більше немає, а університет закрили.
Ми з Люком, бувало, гуляли цими вулицями. Чимало говорили про те, щоб купити собі такий будинок, старий, великий, відремонтувати його. У нас був би садок, гойдалки для дітей. Ми б мали дітей. Хоча ми знали, що навряд чи зможемо це собі дозволити, про це можна було поговорити – така собі недільна гра. Тепер така свобода видається майже примарною.
Ми звертаємо за ріг, на головну вулицю, де рух активніший. Повз нас їдуть автомобілі, переважно чорні, є сірі та коричневі. Ходять інші жінки з кошиками, деякі в червоному, деякі у тьмяно-зеленому кольорі Марф, деякі у смугастих сукнях, червоно-синьо-зелених, дешевих, убогих, що вказує на жінок бідніших чоловіків. Вони звуться Еконожинами. Цих жінок не ділять за функціями, вони все мають робити самі, якщо можуть. Іноді проходить жінка, убрана в чорне, удова. Їх раніше було більше, але зараз, схоже, усе менше й менше.
На тротуарах не побачиш Дружин Командорів. Лише в автомобілях.
Тротуари бетонні. Як у дитинстві, я намагаюся не ступати на тріщини. Пам’ятаю свої ноги на цих тріщинах у старі часи і те, що я на них одягала. Іноді це були бігові кросівки з пружними підошвами та дірочками для вентиляції, із зірками з флуоресцентної тканини, що в темряві відбивали світло. Хоча я ніколи не бігала вночі, та й удень хіба що на узбіччі доріг з активним рухом.
Жінки тоді були незахищені.
Я пам’ятаю правила, котрі ніколи не були записані, але їх знала кожна жінка: не відчиняти двері чужому, навіть якщо він каже, що це поліція – нехай просуне своє посвідчення під двері. Не зупинятися на дорозі, щоб допомогти водієві, який прикидається постраждалим. Замкнути двері й їхати далі. Якщо хтось свисне, не обертатися. Не ходити самій у пральні самообслуговування вночі.
Згадую пральні. Що я вбирала, коли йшла туди: шорти, джинси, спортивні штани. Що клала в машини: власний одяг, власне мило, власні гроші, гроші, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свій простір.
Тепер ми йдемо тією ж вулицею, червоними парами, і жоден чоловік не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкається нас. Ніхто не свистить.
«Свобода буває різна, – казала Тітка Лідія, – свобода для чогось і від чогось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її».
Перед нами, праворуч, – крамниця, де ми замовляємо сукні. Дехто називає їх одіяннями. Непогане слово, хоча діянь від нас ніхто й не чекає. Біля крамниці – величезна дерев’яна вивіска у формі золотої лілії: крамниця зветься «Польові лілеї»[7]. Власне, під лілією видно те місце, де зафарбували літери назви, коли вирішили, що навіть самі назви крамниць становлять для нас завелику спокусу. Тепер місця розпізнаєш лише за вивісками.
«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть» (Євангеліє від Матвія 6:28).
