винятковий характер своїх життєвих завдань і бажають реалізувати свої конкретні неповторні ситуативні цінності, але які ще вважають свою особисту ситуацію «безнадійною». Ми повинні передусім відповісти на питання, що означає «безнадійна»? Адже людина не може передбачити свого майбутнього. Не може цього зробити хоча б тому, що це знання негайно вплинуло б на її теперішню поведінку, унаслідок чого змінилося б саме майбутнє. Таким чином, майбутнє щоразу змінювалося б, і оригінальне передбачення було б фальшивим.
Оскільки людина не може пророкувати майбутнє, вона ніколи не зможе стверджувати, чи майбутнє містить можливості для реалізації цінностей. Одного темношкірого, якого було засуджено до пожиттєвої каторги, перевозили з Марселя на Острів Диявола. У відкритому морі на пароплаві спалахнула пожежа. Засудженого, надзвичайно сильного чоловіка, звільнено з кайданів, і він урятував життя десяти осіб. Пізніше, з огляду на цей акт героїзму, його вирок було змінено. Якщо цього чоловіка на набережній Марселя запитати, чи решта його життя має сенс, він, мабуть, заперечив би. Ніхто не може знати, що підготувало для нього життя чи які миті величі ще на нього чекають.
Ніхто не має права виправдовуватися своїми недоліками, тобто применшувати власні можливості. Незалежно від того, наскільки людина невдоволена собою, наскільки картає себе через помилки і наскільки суворо осуджує себе, уже те, що вона так чинить, доводить, що вона не є настільки нещасною, як їй здається. Так само як оплакування відносності та суб’єктивності всіх знань і цінностей припускає їх об’єктивність, моральне самоприниження передбачає ідеальну особистість, якою слід бути. Тож той, хто судить себе жорстоко, помічає цінності, намагаючись утілити їх у життя. Прирівнюючи себе до ідеалу, не можна залишатися цілком безвартісним. Бо, осягаючи ідеал, ми досягаємо його рівня, позбавляючись таким чином нікчемності. «Якби наше око не було сонячним, то ніколи б не побачило сонця…»
Те саме стосується і тих узагальнень морального відчаю, які викликають фундаментальні сумніви в моральності людства. Цей тип мислення стверджує, що людина є злою сама по собі, злою за своєю природою[22]. Але цей різновид етичного Weltschmerz[23] не повинен паралізувати будь-чиї етичні дії. Дехто заявляє, що «всі люди є лише егоїстами» і що випадкові акти альтруїзму насправді також є егоїзмом, оскільки вдавання до альтруїзму звільняє від неспокою, викликаного співчуттям. Цим людям відповімо так: елімінація неспокою, викликаного співчуттям, є не причиною, а наслідком; щобільше, те, що ми стверджували щодо життя індивіда, стосується всього людства. І за аналогією з пасмами гір в оцінюванні історії конкретної ери вирішальними є вершини. Життя кількох інтелектуальних чи етичних геніїв чи навіть однієї особи, яку ми по-справжньому любимо, може надати достатньо підстав для виправдання людства в цілому.
Якщо, врешті-решт, погодитися з
Можемо погодитися з твердженням, що тільки деякі індивіди є по-справжньому хороші й добрі. Але якщо так, то чи не повинен кожен із нас стати одним із тих виняткових і рідкісних людей?
Печаль над недоліками світу (
