зверху шматком темного полотна, і Тихон удав, що зовсім не почув тихого голосу Марусі, котрим вона зашипіла на брата, відтягнувши від візка.
– Сашо, та чи ти глузд геть утратив? Навіщо ти запросив його їхати з нами, коли в нас цілий лантух золота лежить у візку?
Попільний зітхнув.
– То й що?
– А як поцупить?
– Не поцупить! Це – земляк.
– А я б не була в нім такою впевненою.
Попільний знову зітхнув.
– Послухай, сестро, і за що тільки ти його так не любиш?
Маруся голосно гмикнула.
– За що не люблю? А за що ж його любити? Ти бачив його очі? Та в них же немає нічого людяного.
– Люба, ти вигадуєш.
– Ні, я все…
– Усе, Марусю, досить, – підняв руку Попільний. – Я пам’ятаю Тихона ще з дитинства, у нього мати дуже порядна людина, і я не сумніваюсь у тім, що й дітей своїх вона виховала теж порядними. А тепер ходімо, нам не варто затримуватися, якщо ти хочеш заночувати в якомусь помешканні, а не посеред лісу, на втіху тутешнім вовкам.
Маруся нічого більше не сказала, тільки кинула на Тихона черговий ворожий погляд і мовчки полізла до візка. Надулася, як сичиха, відвернула від Тихона свою норовливу пику й весь час, поки їхали, навіть і словом не озвалася. А ось Попільний, мов намагаючись загладити провину за поведінку сестри, белькотів майже без упину, розповідаючи Тихону про якогось там Тимка Бережного, котрий всилено залицявся до Марусі й котрому сам Сашко геть не довірявся, бажаючи віддати сестру в надійніші руки, і через це між ними час від часу виникали справжні сварки. Маруся втямущила собі в голову, що закохалася в того Бережного й без нього щастя геть не зможе мати. Тихон слухав ті всі розповіді абияк, через п’яте на десяте, оживаючи тільки тоді, коли повільна мова Попільного звертала до розповідей про Льохвицьку. А про неї закоханий Попільний, схоже, був ладен теревенити годинами, до нескінченності.
– Ти, Тихоне, не уявляєш собі, наскільки моя Сонечка добра душа. Вона ж оті статки вспадковані тримає не тільки для себе, як інші багатії. О, як би ж ти тільки знав, які в неї задуми. Скоро за її кошти почнеться будівництво нового притулку для дітей, а тоді ще й лікарні для бідних. А зараз вона опікає притулок дитячий, пожертви вносить на храми та монастирі, нікого добротою своєю янгольською не забуває…
Тихон тільки мовчки слухався отих розповідей захоплених Попільного, відчуваючи, як від злості ледь не скаженіти починає. Та вона, та Льохвицька, схоже, була зовсім не при розумі, бо це ж треба було такі неймовірні гроші витрачати на якийсь там збрід. Так і до злидарства можна дійти й не помітити.
А Попільний продовжував:
– А вже бабуся яка в неї чудова. Польська шляхтянка за походженням, Барбара Казимирівна. Щира католичка, котра, щоправда, і до православного храму може спокійно піти. Та й Соні, котра мамою хрещена в православ’я, ніколи не забороняла вірувати…
Про бабусю
