час, поки за дружину йому була, хоча цього й не приховувала, незважаючи на те, що й битою, і мордованою була. Убити його хотіла, та якось не змогла, не здійнялася рука моя, слабкою я виявилася, хоч і хотілося, знала би ти, як мені того часом хотілося. Але ні, не змогла, тільки чекала весь цей час, як другого пришестя, його смерті. І таки дочекалася.
Свекруха радісно засміялася, випила ще чарчину й захрумкотіла огірком, примружившись.
І Марфа не втрималася від запитання.
– А що ж тепер?
Оксана вдоволено всміхнулася.
– А що ж? Поїду я з цього клятого села, ненавиджу його не менше від Зосими. Повернуся до міста, до братика, а там уже подивлюся, як буду жити.
– А Улас? Покинете сина?
Вродливе лице Оксани перекосилося.
– Сина? Та я б цього сина в очі не бачила! Воно таке вродилося, як і батько його, хоча слабший, набагато слабший. – Свекруха зіщулила свої гарні блакитні очі й якось пронизливо поглянула на Марфу. – А тобі я ось що скажу. Твій синок, отой Тихон, ота звірина мала, чи ж бачиш ти, що зростає в тебе повна подоба Зосими?
Марфа аж відсахнулася.
– Скажете теж! Малий він ще…
Мазуревичиха гмикнула.
– Малий, а очі має діда-вбивці. Так-так, згадаєш ти колись ще моє слово, що зросте синочок твій таким же негідником, як і Зосима, він досить перейняв його гнилої крови, уже он зараз як очиськами вилискує.
Марфа кинула на свекруху обурений погляд.
– Та що ви мені на дитину наговорюєте?
– Не віриш моїм словам? Нічого, колись повіриш! Ти тільки поглянь на нього, з якою жорстокістю вбиває він пташенят. А як кошеня задавив? Що це, як ти гадаєш? То гнила кров убивці Зосими в нім говорить, це ж видко так гарно вже зараз.
Марфа здригнулася.
– Чому… чому ви звете свекра вбивцею?
Лице Оксани напружилося.
– Бо він і є, я тобі скажу, справжнім убивцею. – Вона запитально поглянула на Марфу. – Що ти взагалі про нього знаєш?
Марфа знизала плечима.
– Та майже нічого, тільки переповідки старих. Що з’явився він у нашім селі, коли батьки мої ще дітьми були, оселився одинаком і ніколи нікому не розповідав, хто він та звідки.
Блакитні очі Оксани засяяли.
– Ще б він щось розповів! Сирота він був, з Кременчука сам, батьки померли давно, ще дитиною він був, подробиць не знаю, тільки відомо мені, що людину він убив багату й заволодів її коштовностями. На частину придбав землю у вашому селі, збудував будинок, а частину полишив на життя.
Марфа вжахнулася.
– Святі угодники, цього ж не може бути!
– Може, ще й як може! – розсміялася свекруха. – Ти в тім переконаєшся, коли зросте твій Тихон і розквітне дідовою подобою.
Марфа тоді геть не повірила
