а хто досліджував, той довго не жив.
Так він і зробив кар’єру, особливо не переймаючись за минуле – сліди за ним замітали справжні професіонали. Коли СРСР не стало, він було подумав, що все тепер у минулому, але його знайшли, розповіли, що до чого, і дуже детально пояснили, чого від нього очікують відтепер. Все буде так, як і раніше: він підніматиметься нагору, настільки, наскільки то можливо. Його будуть підтримувати і просувати, боронити і піклуватися про реноме. «Ми купимо всіх у цій країні, яка не має права називатися країною, – сказав сивочолий інтелігентного вигляду чоловік. – Спочатку ми наберемося сили, ствердимося вдома, а потім займемося тутешніми справами більш щільно. Ми купимо всіх, хто стоятиме на дорозі. А кого купити неможливо, тих вб’ємо. Рано чи пізно ми повернемо всіх назад… Твоє завдання – уважно слухати інструкції і натискати в правильному напрямку…» Коли почали гинути, розбиваючись об КамАЗи ті, хто стояв на дорозі у його покровителів, тоді він повірив, що все серйозно.
І став слухати уважно, навчався різним премудростям, навіть вивчив – ну як зміг! – українську мову, говорив поки що помалу, хоча й із паузами, проте досить чітко. Траплялися, звісно, недолугі випадки з деякими непростими словами, вилазили російські звороти, але ж не порівняти з тим, як він говорив українською раніше. Для вивчення мови інструктори застосували спеціальну методику: на деякий час він навіть засинав під запис українською, потім прокидався – і починав вправи на вимову. А щоб він не уникав занять, уважно стежили люди з його охорони. Вони не підкорялися Гуслякову і державній службі охорони, не підкорялися СБУ, по документах проходили як його особисті охоронці.
Насправді можна сказати, це були його наглядачі звідти, від кураторів, адже система побудована дуже раціонально, зі знанням життя і людей – нікому не можна довіряти на сто відсотків. Отже вони наглядали за ним, передавали дрібну повсякденну інформацію, буденні інструкції, надійно охороняли.
Але навіть Гусляков і досвідчені охоронці «контори» не змогли врятувати його від нападу вінка. Тоді йшов противний дощ, але ніяк не можна було відмінити цей візит до Вічного вогню – протокол є протокол, тим більше, що то був візит одного з кураторів, президента, хай і лялькового, Росії. Отже, вітер кидав в обличчя краплі води, костюм, такий гарний дорогий блискучий костюм, геть промок, і коли він зробив кілька кроків уперед, вінок чи то з сосни, чи то з ялинки фактично напав на нього. Саме так – напав, іншого слова він і не підібрав би. Рефлекторно Хазяїн нахилив тулуб вперед, почав пручатися, але вінок і не думав здаватися. Він спробував відштовхнути вінок руками, але вітер, наче його проплатила опозиція, подув ще дужче і виявився сильнішим, продемонстрував його безсилля. Охорона завмерла на мить, не розуміючи, що їй робити – хапати вінок, не хапати вінок? Надягати на вінок кайданки? Відтягати Хазяїна в бік? – охоронці стояли, наче зачаровані.
Найбільше він спочатку переймався,
