рими очима, що надавали його обличчю простоти, викликали довіру. Тому до нього, часто звертались за допомогою, і він нікому не відмовляв. Кожну роботу він виконував швидко, вправно і легко, граючи м’язами спітнілого тіла. Любив закінчити роботу чисто, акуратно і обов’язково помилуватися результатами своєї праці. Він любив порядок, чистоту та військовий одяг. Вдома вдягав ношені, але завжди чисті військові або міліцейські сорочки. Скупий на слова, цей чоловік в розмовах рідко вставляв слово, але, якщо вже вставляв, то завжди до місця. Доброзичливий і уважний до дружини і своїх синів – Миколи і Володьки, він все-таки був стриманий в ласках і ніжності, хоча готовий був віддати їм і душу і життя. Яків, так звали цього чоловіка, вважався найсильнішою людиною в селі. Коли треба було, часом, припинити бійку, то вривався в гущу і розкидав забіяк, як мішки з половою, до того-ж часто-густо розносив, взявши під пахви одразу двох здорових чоловіків, що неймовірно брикалися, викручувалися та страшенно 99лаялися. Це викликало вибух реготу. Вирватися ще нікому не вдавалося, це завжди принижувало забіяк, і саме за це Якова боялися як вогню.
Старший син Микола взяв від батька міцну статуру, характер, вдачу, навіть ходу, а від матері обличчя – великі карі очі з довгими чорними віями, широкі чорні брови, що майже зрослися на переніссі і повні, наче припухлі губи, на трохи вилицюватому обличчі, а ще розкішний темний чуб, що закручувався над лобом як у баранця. Його обличчя не здавалося простим і вабило до себе загадковістю та ніжністю. Люди з ним зближувалися дуже легко і після недовгого спілкування вже вважали його своїм другом.
Скоро посідали за стіл, на якому з’явився щавлевий борщ та вареники з сиром і молоко. Найговіркішим за столом завжди був 5-й річний Володька, молодший брат Миколи, що як краплина води був схожий на старшого брата. Микола часто приходив пізно – то шкільні справи затримували, то залишався подивитись цікавий фільм в залізничному клубі міста, повз який ходив до школи та зі школи, долаючи щодня 8 кілометрів від села до містечка. З п’ятого класу Микола ходив до Щорської школи 1 1. Коли він навчався у другу зміну і не повертався завидно, батьки непокоїлись, ховаючи свою тривогу один від одного. Хоч нині стояв вересень, але сутеніло досить рано і ночі були темними.
Ось і цього разу, без Миколи, вечеряли тихо, навіть малий Володька намагався не ляскати ложкою, поглядаючи на неговірких батьків. Він уже мав певний досвід, з якого зробив висновок, що в таких випадках своїми розмовами він нікого не розговорить, а «лящика» – так він називав легенького запотиличника, заробити може, тому вирішив піти спати. Надворі вже зовсім стемніло.
Раптом в хату вдарило яскраве світло.
– Пожежа! – вигукнула мати.
Батьки припали до вікон. Двір залило яскравим білим світлом. З другої кімнати вискочив Володька і теж прилип до вікна.
– На полум’я не схоже, – заспокоював їх батько, – піду у двір – подивлюсь.
– Ми теж з тобою, – сказала мати.
І хата, і подвір’я освітлювались прожектором з неба. Враз яскравість світла почала зменшуватись і вгорі можна було розгледіти щось схоже, на сковорідку з високою кришкою. Воно нерухомо висіло над подвір’ям трохи вище хати. В повітрі пахло паленим залізом. Несподівано в середині променя з’явився сріблястий циліндр, що швидко опускався від цього об’єкту, але не впав, а завис над землею і поплив прямо в руки батька. Згас прожектор, і за хвилину об’єкт тихо без вогнів зник в небі. Всі стояли приголомшені, боячись ворухнутися. Ходімо до хати, – промовив батько. Замкнувши двері і щільно завісивши вікна, всі втупились в сріблястий красивий циліндр. Циліндр був сантиметрів чотири в діаметрі та сантиметрів з тридцять у довжину. З одного кінця циліндр мав гладеньке дно, а другого – кришку, що відкручувалась. Всередині було два аркуші паперу.
– Це ж лист Колі, його почерк, а це друкований – прошепотіла мати.
«– Тату, мамо, Володько, – писав Микола, – не хвилюйтесь, зі мною все гаразд. Я повертався зі школи, і біля річки мене зустріли астронавти – інопланетяни. Вони мені сподобались і ми поговорили… Вони запросили мене відвідати їхню планету, дечому мене навчити, щоб я не відставав у навчанні і обіцяли повернути мене до вас рівно через рік – тобто 14 вересня 1999 року. Я погодився, тому, що вірю їм. І ви повірте. Сусідам і в школі поясніть, що мовляв, я терміново виїхав на Донбас до помираючого діда Федосія – батька мами, на станцію Ясинувата, що я там пробуду стільки, скільки знадобиться, і що в школу там ходитиму. Цього листа заховайте і нікому про нього не говоріть, особливо про це попередьте Володьку. І пам’ятайте – ви не бачили ніякого космічного корабля. Я вас люблю, обнімаю і цілую. До побачення.»
Батьки заціпеніли над цим листом. Навіть Володька притих, напружено дивлячись на татка і маму широко розкритими оченятами, в яких бриніли сльози і велике запитання – він відчув тривогу і небезпеку через своїх батьків і не міг зрозуміти, що відбувається.
– Синку – батько пригорнув до себе Володьку, – Микола поїхав до діда Феодосія на
