брата. І Петрусь, і Сашко, і Юрко мабуть пороззявляли б роти та попадали, якби про все дізнались. Але він тримався і навіть заспокоював тата і маму. Кожного вечора Володя шепотів батьку про якусь новину.
– Тато, ти нічого не розказав тітці Наді? Дуже вона допитувалась у тебе про прожектор і розтринькала про це і тітці Галі, і Гаші, і Горошкам, а ті розносять по всьому селу. І в мене розпитували, але я нічого їй не сказав.
Це був важкий рік. Все одно, приїздили якісь люди в чорних плащах та кореспонденти відомих і не дуже газет. Всі допитувались про події тієї ночі. Але всі троє стояли на своєму, – може там щось таке і світило, але ми всі спали і нічого не бачили, а якщо сусідка бачила, то питайте у неї. Ці листи не давали спати вночі і працювати вдень, не давали думати про щось інше, хоч це і було необхідно. Батьки неначе подуріли. Був син і вмить його не стало. Була опора, надія, помічник та впевненість у майбутньому. Микола ріс міцним, роботящим, чуйним – на радість батькам і заздрість недобрим сусідам. Він був гордістю батьків, і ось його нема, а замість нього оці страшні листи. Володька бачив і відчував дитячим серцем зміни в поведінці батьків та їх тугу, особливо матусину. Він став тихішим, навіть обережним. І завжди, коли бачив, як котяться з маминих очей сльози, – чи то на городі, на якому порпалися майже весь день, бо треба було збирати огірки, помідори, копати картоплю та іншу городину, чи в хаті, – він обнімав її і починав заспокоювати, як це робив батько, хоч у самого оченята плакали.
– Звідки взялись ті прибульці, і чому вони звалились саме на нашу голову? Боже, якщо ти є на світі, збережи і поверни Миколку, – просив батько заховавшись, щоб його ніхто не почув і не побачив. А дружину вмовляв не хвилюватися даремно, бо що сталося, те сталося, і тепер їм залишається лише вірити і Миколі, і отим астронавтам та виконувати їх поради.
Цілий рік, з тривогою і нетерпінням, вони чекали цей день – 14 вересня 1999 року. І ось цей день настав.
Все валилось з рук, робота не йшла. Вони тинялися по хаті і подвір’ю. Розуміли – «це» повинно статись, коли село засне. А коли стемніло, самі поснули за столом, знесилені довгим чеканням. Коли в хату зайшов Микола, вони спросоння навіть не повірили відразу, що це він. А як впевнились в цьому, то зітхнули з полегшенням – кінець їх випробуванням, нарешті цей тяжкий рік закінчився, і виправдалися їх надії. Батьки обоє разом встали і пішли до Миколи з простягнутими руками. Мати тихенько причитала: «Здравствуй синку, наш рідненький, дорогенький,» – вона впала на груди Миколи. Плечі її здригались…
ПРОРОЦТВО МИКОЛИ
– Синку, вже тиждень як ти вдома, але ти частіше похмурий, ніж веселий. Може, на нас чогось сердишся, може ми тобі чимось не вгодили. Хай це ми не можемо прийти до тями після зустрічі з твоїми друзями. Так воно й не дивно. Такі новини жодній людині на Землі навіть приснитися не могли, а ми не тільки бачили, доторкнулися, відчули, а й жили з цими дивами майже шість годин. Та продовжуємо жити і будемо жити з ними уже до кінця свого життя, бо втягнув ти нас, Миколо,
