ський король, по другу – представник австрійського імператора. Раптом Олександр зупинився і звернувся до здивованого натовпу: «Я приїхав не як ворог; я прийшов, щоб принести вам мир і торгівлю!» Парижани зустріли його слова радісними вигуками. Це був момент тріумфу російської зброї і російського духу – ні до, ні після того нічого подібного історія не знала. Коли Йосиф Сталін після війни зустрічався в Потсдамі з Гарі Труменом, то згадав про те, як Олександр захопив Париж. У 1945 році, як в 1814-му, здавалося, що настає нова епоха: Росія падала у прірву, але змогла піднятися, розбила агресора і принесла народам Європи визволення, а світові – мир і процвітання. Проблема полягала в тому, що в обох випадках Росія пропонувала товар, якого бракувало їй самій. І в Російській імперії, і в Радянському Союзі свобода була в дефіциті, а перемога за кордоном сіяла зерна майбутньої поразки вдома.[2]
Ця книжка розповідає про те, як проростало одне з таких зерен: ідея суверенітету і свободи народів. Ця ідея повільно, але невпинно утверджувалася ціле ХІХ століття і в ході Першої світової війни фактично підірвала Російську імперію. З усіх частин армії Олександра І саме козаки найбільше долучилися до ослаблення імперії. Цих вояків у барвистих одностроях набирали на степовому прикордонні Російської імперії. Серед російської кінноти й піхоти були й козаки з України (тоді край офіційно називався Малоросією), перейняті особливим бажанням воювати й великими сподіваннями на цю війну. Якихось кілька десятиліть тому вони мали автономну державу і власні збройні сили. Тепер козаки довели свою лояльність імперії і чекали на винагороду. Вони не сподівалися на відновлення своєї держави, але вірили, що їхні полки буде збережено, а рядових козаків, які пішли на імперську службу, буде звільнено від селянських повинностей. Саме це обіцяла їм російська держава 1812 року, коли козаки були потрібні для війни з французами. Після перемоги про ці обіцянки забули.
На 1816 рік козацькі загони в Україні було розформовано, а дворянський статус багатьох нащадків козацької старшини знову поставлено під сумнів. Козаки – покорителі Парижа стали переможцями за кордоном, але вдома зазнавали поразки. Українським козакам такий поворот подій був болісний, але цілком знайомий. Їхні попередні господарі, польські королі, століттями використовували козаків як гарматне м’ясо, залучали на державну службу в часи скрути, а потім забували свої обіцянки. У ХVІ – ХVІІ століттях козаки реагували на це однаково: здіймали бунти і починали криваві повстання, які забирали десятки тисяч життів і били по самих основах польської держави. Повстанням під проводом Богдана Хмельницького 1648 року розпочався тривалий період воєн, який відкрив шлях до поділів Речі Посполитої наприкінці ХVІІІ століття. Унаслідок цих конфліктів суттєва частина українських козаків опинилася під владою російських царів, достатньо далекоглядних, щоб запропонувати козакам автономію, якої ті не мали або не зберегли за польських королів.[3]
Тепер і в Російській імперії козацька автономія лишилася в минулому. Полки було розформовано, дворянський статус старшинських сімей поставлено під сумнів, влада наступала на традиційні станові привілеї, але ослаблені козаки вже не могли відповідати на це у звичний повстанський спосіб. Вони вдалися натомість до нетрадиційних кроків, які спершу імперія здебільшого проігнорувала. Через кілька років після закінчення наполеонівських воєн у колах незадоволеної української еліти почав ходити загадковий рукопис – історичний нарис під назвою «Історія русів». Під «русами» малися на увазі українські козаки. З тексту випливало, що козаки – це окремий від росіян народ. Наративна манера «Історії русів» дуже добре відповідала сподіванням і очікуванням доби романтизму: там були герої і лиходії, захопливі описи битв, перемог і поразок, моторошні свідчення про страшні кари. Руси з честю і славою витримували суворі випробування. Вони скинули польське ярмо і добровільно приєдналися до Російської імперії, адже з московським царем і народом їх об’єднувала спільна релігія і етнічна спорідненість. Однак нова влада ошукала сміливих, але наївних козаків і прибрала собі їхню стародавню назву Русь. Автор нарису писав, що його мета – повернути героїчному козацькому народу заслужене визнання. Однак приніс він набагато більше.[4]
Майже чверть століття цей текст існував лише у вигляді рукопису – його активно переписували нащадки козацької старшини. Він став одним із найвпливовіших, а з погляду Російської імперії, мабуть, найбільш деструктивним історичним текстом модерної епохи. Першим під чари «Історії русів» потрапив російський інтелектуал Кондратій Рилєєв, ветеран наполеонівських воєн і один із найвизначніших поетів своєї доби. Цей рукопис наснажив його написати «Исповедь Наливайки» – одну з найпристрасніших поем визвольного руху ХІХ століття про ватажка козацького повстання кінця ХVІ століття. Ця поема надихнула тисячі молодих росіян на нерівну боротьбу з урядом. «Історія русів» також захопила Олександра Пушкіна, який одним із перших надрукував уривок з цього твору. Літературну компанію поетам склав ще один геній епохи – Микола Гоголь: на «Історії русів» ґрунтуються деякі епізоди «Тараса Бульби». Попри свій
Див. загальні огляди української історії:
Исторія Русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бѣлорускаго. – М., 1846.
