– це один з інструментів, за допомогою яких колектив, зокрема нація, встановлює та означує засади власного буття, свою систему моралі і цінностей. У цьому сенсі міф є набором переконань, зазвичай оформлених у наратив, які спільнота сповідує про себе». Згідно з Шепфліном, – а в цьому випадку він іде услід за багатьма іншими вченими, що поділяють антропологічний підхід у дослідженні міфу, – «головне значення має зміст міфу, а не його історична достовірність». «Історія русів» відповідає двом з дев’яти видів національних міфологій у Шепфліна – міфу про воєнну звитягу і міфу про етногенез. Зосереджуючись на подвигах козаків, «Історія русів» пропонувала майбутній українській нації версію походження – походження не соціальної верстви чи політичного утворення, а етнічної групи «корінних» русів. На мою думку, цим самим «Історія русів» допомогла замінити міф загальноросійської єдності на міф української історичної і культурної унікальності. Вона також зробила козацький міф наріжним каменем модерної української історичної ідентичності.[7]
Відправною точкою в аналізі «Історії русів» яко втілення і вираження козацької міфології стали для мене роботи Джона Армстронґа про роль козацького міфу в українському націєтворенні. В його означенні міф – це «інтегральний феномен, через який символи національної ідентичності набувають послідовного смислу». Для мого погляду на роль козацької міфології у формуванні української національної ідентичності важливе також спостереження Ентоні Сміта, що «міфи, спогади, символи і цінності часто можуть бути адаптовані до нових обставин через наповнення новими смислами й новими функціями». Ці широкі дефініції і загальні припущення про історичні міфи добре служили мені в минулому, коли я досліджував еволюцію домодерних східнослов’янських ідентичностей та писав про вживання козацької історії і надуживання нею в пострадянській ситуації. Вони послужили також добрими теоретичними рамками і для цього дослідження, але в ході роботи я несподівано для себе виявив, що не можу більше покладатися лише на традиційну літературу про нації і націоналізм – твори Бенедикта Андерсона, Мирослава Гроха, Ернеста Гелнера і Ерика Гобсбаума.[8]
Починаючи роботу над цією книжкою, я сподівався, що сліди анонімного автора «Історії русів» приведуть мене до групи мрійливих, далеких від конкретної політики інтелектуалів, головних дійових осіб стадії «збирання спадщини» у схемі націєтворення Мирослава Гроха. Але матеріал повів мене в іншому напрямку. Коло «незвичних підозрюваних», про яке йдеться у книжці, складалося з дворян, заангажованих у місцеву політику і добре інтегрованих в імперію. Серед людей, які могли бути причетними до створення «Історії русів» і вже точно її читали й поширювали, траплялися високі чиновники, які зробили кар’єру і зажили багатства, зміцнюючи та розширюючи імперію. Вони здобули освіту в імперських столицях і відправляли своїх дітей в імперські
