газом. Позбавлена нормального рівня кисню, СМ панікувала. (Не хвилюйтеся, небезпека їй не загрожувала.) Отже, СМ усе ж могла чітко відчувати й сприймати страх за певних обставин, навіть без участі мигдалини.
У міру розвитку досліджень патологій мозку були виявлені й протестовані інші люди з ураженнями мигдалини, і попередні уявлення про чіткий та специфічний зв’язок між страхом і мигдалиною просто розсипалися. Мабуть, найважливіший контрдоказ дала пара однояйцевих близнючок, які внаслідок хвороби Урбаха – Віте повністю втратили начебто пов’язані зі страхом частини своїх мигдалин. Обидві дізналися про свій діагноз у дванадцять років, мали нормальний інтелект і успішно закінчили школу. Попри їхні ідентичні ДНК, аналогічне ураження мозку та спільне середовище існування в дитячому та дорослому віці, ці близнючки демонстрували цілком різне ставлення до страху. Одна з них, БҐ, дуже нагадувала СМ: вона мала вже описані порушення, пов’язані зі страхом, однак відчувала страх під час вдихання повітря, насиченого вуглекислим газом. Інша близнючка, AM, зазвичай проявляла нормальні реакції на страх: відсутню в неї мигдалину компенсували інші ділянки мозку. Отже, маємо однояйцевих близнючок з ідентичними ДНК, з ідентичним ураженням мозку, які жили в дуже подібних умовах, з яких одна мала певні пов’язані зі страхом проблеми, а друга не мала жодних.
Ці відкриття підривають ідею про те, що мозочкова мигдалина є осередком схеми страху. Натомість вони наводять на думку, що мозок повинен мати багато інструментів створення страху, а отже, категорію емоцій «Страх» не можна чітко віднести до якоїсь конкретної ділянки мозку. Крім страху, вчені вивчали у пацієнтів з ураженнями мозку й інші категорії емоцій, і результати досліджень варіювалися подібним чином. Ділянки мозку, на кшталт мозочкової мигдалини, зазвичай важливі для сприйняття та прояву емоцій, але не є ані необхідними, ані достатніми для них.
Це одна з найдивніших речей, які я засвоїла відтоді, як почала вивчати неврологію: та чи інша психічна подія, на кшталт страху, не створюється лиш одним набором нейронів. Навпаки, випадки страху можуть створюватися комбінаціями різних нейронів. Неврологи називають цей принцип дегенерацією. Дегенерація означає «багато до одного»: багато комбінацій нейронів можуть давати один і той самий результат. Для тих, хто намагається скласти мапу відбитків емоцій у мозку, дегенерація є заспокійливим холодним душем реальності.
Моя лабораторія спостерігала дегенерацію в процесі сканувань мозку добровольців. Ми показували їм навіювальні фото, наприклад стрибків з парашутом або закривавлених тіл, і питали, наскільки сильне тілесне збудження вони відчувають. Відчуття збудження, про яке повідомляли чоловіки й жінки, було рівнозначним, причому в представників обох статей спостерігалася підвищена активність у двох ділянках мозку – передньому острівці та первинній зоровій корі. Проте відчуття збудження в жінок були сильніше
