дівки перелякано перезирнулися і скоса подивилися на малу, яка щойно виказала їхню тайну. Васюта лише всміхнулася:
– Байка, нічого банувати, ці дівке теперішні гет усі курвенської натури, знайдеш ще собі іншу.
– Лешіт, мамо!
Федор розлючено, але з якоюсь приреченістю, подивився на матір.
«Йуй, та так заслабла, що лед з ліжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалі не годна була навіть по хаті ходети, то чоловік корову продав, посадев її на фіру і до лікара жидівського у Віжницю повіз. А той як її на порозі уздрів, то зразу сказав, шо то у неї за хвор така, насепав порошків різних у папірчик, дав вепити і посадев на лаву, у тої за годену усе пройшло». Жінки з недовірою подивились на оповідачку, а та вела далі: «Йо, йо, бігме не брешу, за годену, то чоловік гроші жедові тече усі, шо буле, а шо б ве собі думали, той не узєв усі, розсмієвсе, і узєв лише половену, та ще порошків насепав у папір, і сказав, щоб з місяць ще того попела і у неї все зовсім пройде, та наостанок ще сказав, щоб жінку щінував, сказав, щоб жінкою не оброблєвсе, робети багато не давав, а вона у нього дурна до роботи, я вам скажу».
– Йо, йо, я чула, то жед файний!
У розмову втрутилась інша:
– А чули, що люде у Чернівцях кажут, шо ніби війна скоро буде.
– Йо, йо, то той, німець отой, усе воду коломотит.
– Йо, німці фейст гонорові, а руські, оті більшовики, лише людей голодом морют.
– Бріхні то все, воне людям простем землю і роботу дают, бідакам помагают, бігме.
– Ніц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура іде, і шо нікого не омене.
– Най Бог мелує, Богу молетисе треба, бо хіба нам мало біди принесла ота перша війна, коли москалі села наші грабували, а дівок ґвалтували, чоловіків у військо заберут, файно, а хто нас боронити тоді буде, хіба хлопчішя малі та діди старі.
Жінки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жінка і привіталась:
– Добрий день!
– Доброгоздоровєчка! – майже в один голос, із фальшивими усмішками на лиці, відповіли гуцулки. Жінка пішла далі. Вона несла у бесагах щось важке, зігнувшись і припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жінки продовжували обговорювати новини:
– Чуєте, а румуни оці, сараки, ніц не годні змінити, ніц, вони лише дітей малих годні у школі бити, щоб українською не говореле між собов, йо.
– Румуни ліниві і дурні, за першої нагоди чомодане в руки – і фурк, і вже собі у своїй Румунії, вони нас боронети не будут. Йо.
Поруч пройшла якась інша жінка, з Галіції:
– Слава Ісу! – привіталась вона.
– Навіки Богу! – пролунало у відповідь.
Жінка швидко зникла за поворотом.
– А поляке-католики гет нас не люблют, єк люди на Галіції се мучу. Румуни хоч одної віри з нами. Йо.
– Панотець сієнеділі на службі казав: якшо прейдут руські більшовики, то церкви усі позакревают, бо вони в Бога не вірют.
– Та
