чи принаймні всім своїм виглядом демонструє задоволення життям. Віра – один із чинників людського суспільства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нічого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що мої сподівання мене обманюють, то вони мене справді обмануть. Хто остерігається лиха, з тим лихо трапляється. Демони карають за безпідставні підозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе.
Я хапався за різні халтури, одного разу навіть переконав голову колгоспу в Дідилові, що його новому корівнику бракує на стінах мозаїки. Корівник був показовим, у ньому все блищало і світилося. Підлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навіть «Кімната психологічної розгрузки». Одне слово – не корівник, а цяця. Зрозуміло, що в таку красу корів не заженеш, тому корови місили болото в загорожі за корівником. У мозаїці я петрав не більше, ніж ті корови, але знайшов кумплів, які петрали, і ми за два місяці ту мозаїку таки виклали. Любо було поглянути – корови, телятка, доярки. Комісія з Києва задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензій на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництві «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові, я, звісно, не відмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.
2
Генеральська вілла містилася в Брюховичах, давній відпочинковій місцині. Я сів на ровера, поклав до наплічника кілька книжок і поїхав. Я з вітерцем промчав попри сосновий ліс, а потім уже повільніше крутив педалі тихими безлюдними вуличками і з цікавістю роззирався на довоєнні будинки-люкс та вілли, у яких поселилася нова совєтська еліта, але за притаманною для цієї еліти звичкою вона все, що можна було закапарити, – закапарила. Хтось вліпив неоковирний хлівець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тільки те, що корисне, квітів було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав і городчика. Тобто він колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирляві півонії й завіяні вітром польові маки. Хвіртка була відчинена, я увійшов і натиснув дзвінок на дверях.
Але відчинила мені молода дівиця. Вона була в халаті, який роз’їжджався на ногах і на грудях, під халатиком вгадувалися боттічеллівські стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На голові в неї були папільотки, дівчина витріщилася на мене, як на кролика з крильцями.
– Да-а-а… – протягла вона.
– Я до Василя Григоровича.
– А єво нєт. А по какому поводу?
– Я з видавництва, – сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копійку в мене не настільки сильне, як небажання спілкуватися з цією персоною.
– А-а, – зраділа вона невідь-чого й відразу перейшла на мову аборигенів: – Ви будете помагати йому писати мемуари? – Я кивнув, відчуваючи, як моє ставлення до дівчини тепліє. – Прекрасно,
