резолюціях другого з’їзду детально викладалися політичні завдання УНДО. Виступаючи проти політики польського уряду, Об’єднання закликало всі національні українські партії до політичної співпраці й боротьби за здійснення найвищої національної мети. Щодо Радянської України, то відзначено, що українське населення, яке перебуває під владою Польщі, орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що «ростуть» над Дніпром. У політичних умовах, що склалися, УНДО своїм обов’язком вважало насамперед захист національно-політичних, культурних та господарських інтересів і прав населення Західної України.[145]
Хоча голова партії Д. Левицький тільки свою партію вважав єдиною сконсолідованою національною силою, націонал-демократи не були політично однорідними. У їхніх лавах можна вирізнити три групи: 1) прихильники переговорів із польським урядом (В. Бачинський, А. Говикович та ін., згуртовані навколо часопису «Політика»); 2) центр, у руках якого було керівництво об’єднанням (Д. Левицький, В. Целевич, Д. Паліїв, В. Мудрий та ін., котрі зосередились навколо часописів «Діло», «Свобода», «Новий час»); 3) прихильники орієнтації на Радянську Україну (П. Евин, О. Марітчак, Г. Микитей, Л. Петрушевич та ін., згуртовані навколо часопису «Рада»).
Після з’їзду УНТП (квітень 1924 р.) нечисленна й маловпливова група В. Бачинського захищала автономістську позицію. Однак ініціативи порозумітися з польськими владними інституціями восени 1926 р. зазнали краху. 1937 р. Д. Левицький назвав це «другою спробою нормалізації».[146] ІІ Народний з’їзд УНДО у листопаді 1926 р. відкинув пропозиції В. Бачинського.
На з’їзді виступили права й ліва опозиції. Прихильники В. Бачинського вважали доцільною т. зв. реальну політику, досягнення поступок бодай у поодиноких економічних і культурних питаннях, але не зрікаючись державницьких позицій. Однак ця група становила меншість. Щоправда, судячи з підпільного партійного листування діячів КПЗУ, у керівних колах УНДО обговорювали ідею створити партію реальної роботи із прихильників В. Бачинського – членів УНДО.[147] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партії відрахували з УНДО, і ця ідея так і не була реалізована.
Частина колишньої Незалежної групи – радянофіли – різко критикували антирадянську спрямованість політики УНДО та лояльність до Польської держави. «Радники» вважали, що Радянська Україна якраз і є українською державою. Однак опозиція була нечисленною (група «Рада» налічувала менше ніж десять делегатів з’їзду, а прихильників В. Бачинського було ще менше). Тому з’їзд висловив довіру партійному керівництву й рішуче відкинув фракційну роботу в партії. Внаслідок усунення «опозиціонерів» із лав УНДО стало більш єдиним і сконсолідованим.
Парламентські вибори 1928 року
Вибори 1928 р. – своєрідний індикатор зрілості політиків національно-державницького табору та й усього українського населення
Черкавський О. Чого хоче Українське національно-демократичне об’єднання? Коротке пояснення програми УНДО. – Перемишль, 1928. – С. 31.
Левицький Д. Мусимо творити моральні вартости… // Діло. – 1937. – 11 лип.
ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 265. – Арк. 92.
