rel="nofollow" href="#n_230" type="note">[230] Голова УНДО і УПР свою промову закінчив такими словами: «Не хочемо національної боротьби, хочемо працювати конструктивно […]. Вважаємо, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці у ставленні до українського народу. Від вас, як реальних можновладців у державі, залежить унормування наших відносин. Або панове задовільнять слушні вимоги українського народу і підемо шляхом взаєморозуміння до щастя […] або кожний народ сам у важкій боротьбі буде шукати здійснення своїх національних ідеалів».[231]
Виступ Д. Левицького у Сеймі 5 лютого 1935 р. оцінили як нове звернення до уряду. Наслідком цього стала чергова атака української преси проти УНДО. Агресивно виступив орган ФНЄ «Батьківщина», відбираючи в парламентської репрезентації УНДО право висловлювати погляди від імені всього українського народу. Таку само позицію зайняв орган УСРП «Громадський голос».[232]
Атакований пресою ЦК УНДО, прагнучи зміцнити свій авторитет й активізувати діяльність партії у краю, скликав 2 березня 1935 р. Народний комітет. На нараду прибуло 85 делегатів із 43 повітових організацій, а також представники УПР. Один із головних пунктів обговорення – подальша тактика УНДО і УПР. Члени Народного комітету підтримали напрям політичного реалізму, який визначило керівництво партії. «Народний комітет, – ішлося в одній з ухвал, – після звіту голови УНДО Дмитра Левицького про діяльність УНДО і УПР заявляє, що непохитно стоїть при своєму вибраному мандатовому керівництві, яке залишиться єдиним виразником думки і волі українського населення і висловлює йому цілковите визнання і подяку за його тяжку та відповідальну працю».[233] Керівництво УНДО ініціювало широку акцію підтримки напряму політичного реалізму. У лютому – березні 1935 р. відбулися повітові з’їзди УНДО, які також підтримали керівництво партії та УПР.[234]
Відхилення міністром М. Зиндрамом-Косцялковським пропозиції порозумітися загострило польсько-українські відносини. У цей час визріла ідея налагодити відносини з польською антисанаційною опозицією, якій симпатизував Д. Левицький. За його дорученням І. Кедрин-Рудницький провів розмови зі С. Тугутом (І. Кудрин-Рудницький дописував у його часописі «Тиждень»), щодо можливого тактичного союзу УНДО з польською антисанаційною опозицією. Однак С. Тугут не бачив перспектив утворення такого союзу. Він відверто висловився що польська опозиція є безликою і не має реального впливу на уряд і сейм, а маніфестація солідарності з українцями їй не допоможе, а радше навпаки – ослабить її через відповідну реакцію польської преси і польських громадських організацій. С. Тугут радив українцям шукати компромісу з урядом за допомогою посередників.[235] І. Кедрин-Рудницький повідомив про цю позицію на засіданні екзекутиви ЦК УНДО, яка ухвалила рішення про початок безпосереднього діалогу з урядом.
У квітні 1935 р. УНДО, як і УСРП, утрималося від голосування за новий проект Конституції 4 липня 1935 р. Виступаючи в Сенаті, Ю. Павликовський
Там само. – S. 31–32.
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 15.
Постанови Народного Комітету УНДО // Свобода. – 1935. – 10 берез.
Свобода. – 1935. – № 8, 10–13, 15.
Кедрин І. Життя – події – люди. – С. 253.
