перемоги?
Маруся вчула нотку докору в його словах. Він і сам її відчув. Йому пекуче бракувало хлопців, з якими перетерпів не одну важку хвилину в житті. От зараз він міг би разом зі всіма готуватися до великого всенародного свята. Іван навіть уявив собі, як це виглядатиме. Увечері хлопці розкладуть на зарінку чотири багаття і в кожне кинуть по жерстянці толу. Хіба важко його тепер дістати? Напевне, так! Полум’я зніметься вгору, мільярди іскор полетять над рікою, а потім осядуть. Через хвилину голосне «урра-а!» потрясе вечірню тишу. Як же вони з Марусею відзначать цю дату?
– В день перемоги, – сказала вона задумано, – посадимо два деревця, два ясени. Я вже їх підмітила біля моєї веранди.
Якби таке хтось інший сказав, Іван глузував би з нього. Але це скромне бажання, висловлене Марусею, набрало глибокого змісту. День перемоги – кінець війні, смерті, стражданням. Чи не краще саме в цей день дати початок молодому зеленому життю?
Іван схопив Марусю за плечі і хотів стиснути в обіймах, але тут же обоє побачили, що біля Марусиного вікна хтось стояв – на дорогу падала довга тінь. Вони придивилися і впізнали Грицька… Тінь хитнулась і зникла.
Іван довго мовчав, а потім спитав, глухо, поникло.
– Ви давно знайомі?
– Відколи він врятовану дитинку до нас приніс.
І вона до цього часу мовчала!
Зараз Маруся розповіла все геть чисто. Перед Іваном малювався Грицько в новому світлі. Сповнений роздумів про свого близького товариша, про дружбу, Іван пішов додому.
Маруся кликнула його навздогін:
– Грицьк!.. Іване!
Засоромилася і подумала жаліючи: «Образився, не прийде більше».
Коли Грицько прийшов додому, мати вже спала. Він дбайливо прикрив її ковдрою і нахилився над братиком, що теж уже засинав.
– Ти вечеряв сьогодні, Славчику? – спитав, як ніколи, ласкаво.
Малий здивовано подивився на брата.
– Вечеряв… Але чому в тебе очі так сяють, Грицьку?
– Спи, спи, йойлику.[3]
Уже засинаючи, Грицько переконував самого себе: «До біса мені ті всі любовні справи… Я тільки вибачитися, перепросити її хотів за ту «серенаду».
Наступний день розпочався незвичайно. По місту лунали постріли: солдати випускали в повітря черги з автоматів – кінець війні. Цілий день не стихав гомін на вулицях. Люди обнімалися, гомоніла дітвора, з вікон лунали співи, веселий сміх – святкували перемогу.
Увесь день Іван не знаходив собі місця. Суперечливі думки не давали спокою. Смерком побачив товаришів. Вони зібралися на вулиці, про щось порадились і подалися до зарінку.
Іван, забувши про всяку обережність, прибіг до Марусиного живоплоту і покликав. Вона притьмом відчинила віконце з веранди, виглянула і стрілою вибігла на дорогу.
– Знаєш що, Марусю, – заспішив Іван. – Я вирішив… Я думаю…
