Одлі знову начебто завагався, чи пристойно джентльменові проявляти квапливість. Але, помітивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузіазмом молодості, подався за ним, хоча і з більшою солідністю.
В цю ж мить на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що він знайшов купу тарілок від риби без жодних слідів срібла. Весь натовп гостей і слуг юрбою полинув сходами і розділився на два загони. Більшість рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд із президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вів до лакейської, – найімовірніше, злодій втік саме туди. Минаючи напівтемну вбиральню, вони побачили в її глибині низеньку чорну постать, що стояла в тіні.
– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?
Низенький чоловічок не відповів прямо, але просто сказав:
– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени?
Вони зупинилися, вагаючись і дивуючись, а він зник у темряві вбиральні і з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке й виклав на ляду спокійно, як продавець, котрий показує взірці. Срібло виявилося тузином ножів і виделок дивної форми.
– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потім, освоївшись із напівморком, він зауважив дві речі: по-перше, низенький чоловічок був у чорній сутані і мало схожий на слугу і, по-друге, вікно вбиральні було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.
– Занадто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробі, – зауважив священик.
– Так ви… ви… отже, це ви вкрали срібло? – затинаючись, спитав пан Одлі, з подивом глипаючи на священика.
– Якщо я і вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввічливо відповів патер Браун.
– Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вікно.
– Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном і спокійно опустився на крісло.
– Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.
– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.
– Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.
Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.
– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.
– То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.
Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.
– Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком
