можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?
– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?
Рудик кривить губи.
– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.
Винувато посміхаюся.
– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…
– А хіба таке суспільство не є жорстоким?
Головний кидає погляд, сповнений іронії.
– Жорстокість в даному разі – це благо.
– Хіба? – намагаюсь опонувати.
– …А м’якотілість губить людей.
Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.
– Хочете?
Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:
– Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.
– Цікава теорія, – чемно коментую сказане.
– Нічого цікавого. Це – банальщина.
Головний відпиває ковток.
– Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…
Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.
– А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?
– Сумніваюсь, чи був він колись таким…
– Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?
– Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!
– То він – письменник?
– А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…
Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)
Пауза затягується. Рудик допиває водичку.
– Я, певно, піду…
– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.
Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.
– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…
Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…
То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…
Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.
Опиняюся за мурами.
