був духовним мечем своєї доби. Він не тільки викривав хижацьку ідеологію і практику експлуататорських класів, але й прагнув протиставити заповзятливому ентузіазмові корисливості, радості падіння в світі плотських насолод атмосферу радості духовного піднесення.
Сковорода був сином свого часу, та він не йшов на Голгофу, долаючи сотні верстов по чужих країнах, він не видирав з рук інших прочан уламки «справжнього» хреста і шматки плащаниці – істину він знаходив у постійних боріннях думки.
Сковорода манить своєю моральною чистотою, повного узгодженістю стражденного, але осяяного високими ідеалами життя з творчістю – поезією, філософією, етикою. Його допитливий розум осягнув суперечності свого часу, не задовольнився пересічними його цінностями, пірнув у глибини античного світу і виніс на поверхню своєї доби духовні багатства. Босоніж пройшов він стовповими шляхами історії, бачив і відчув так багато, а все ж залишився дитинно-чистим, святим по-людськи, а не за куцими мірками церковної святенності. Манить його скромність і невибагливість людини, яка в останній період життя звела свою і до того мізерну власність до кількох речей – костур, сакви, флейта, книжка – і мандрувала з ними дорогами Слобожанщини. У ньому був потужний духовний магніт, що притягував серця сучасників до людини, у якої скромність не фальшива і чистота не примарна. Якби ніхто й нічого не знав про Сковороду, якби час не доніс його рукописних творів, а народ не зберіг легенд про його життя, сама тільки його епітафія змусила б людей замислитися. У чорні часи реакції, коли все прогресивне і вільнодумне, здавалось, було міцно впіймане в самодержавні лещата, він підсумував своє життя цим викликом, в якому горда суть закута у войовничу простоту: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Віриться, що Сковороді вдалося здійснити в житті той ідеал людини, про який згодом скаже Шевченко такі незабутні слова в своїй «Тризні»:
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..
III. «…Я ледве не торкаюся головою зірок»
Найбільшим досягненням української поезії першої половини XVIII століття були віршовані драми. Всі найвизначніші поети того часу були вихідцями з Києво-Могилянської академії. Феофан Прокопович написав слов’яно-українською мовою трагедокомедію «Владимір, славенороссійських стран князь и повелитель» (1705), а учень і послідовник його Георгій Кониський – драму «Воскресеніє мертвых» (1746). Викладач піїтики, у якого вчився Сковорода, Варлаам Лащевський, написав близько 1742 року «Трагедокомедію о тщете міра сего, составленную Варлаамом Лащевским и репрезентованную в Академіи Кіевской». Відомо, що з Кониським і Лащевським у Сковороди були найтісніші стосунки, в
