асамблеї ООН, у середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, згодом (не без санкції ЦК КПУ) – його головою.
Захоплений у 1964 р. високим злетом поезій Івана Драча в циклі «Теліженське літо», Іван Кошелівець у передмові до перевиданої (з доповненнями) у 1974 р. «Панорами найновішої літератури в УРСР» з прикрістю зауважив: «Ті ж, що лишилися на поверхні літературного життя, їздять у “відрядження”, щоб писати нариси й вірші про новобудови. Перед серед тих, що так слухняно “перебудувалися”, веде Іван Драч, що був чи не найоригінальніший серед шістдесятників».[7]
В анотації до збірки Івана Драча «Американський зошит» (1980) читаємо: «До нової книги лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка ввійшли твори, в яких художньо зафіксовані враження від зарубіжних поїздок автора 1966, 1977 та 1978 років». Книжка вийшла накладом 16 000 примірників. У 1960 – 1980-х рр. виїзд за кордон міг бути тільки з дозволу КДБ, а такий дозвіл видавали в Комітеті держбезпеки лише довіреним людям. Без тих послуг, які Драч зробив для компартії і КДБ, такі поїздки були б неможливі. Очевидно, що ті поїздки були не для того, щоб налагодити контакти з діаспорою, а з цілком протилежною метою – довести, що з «буржуазними націоналістами» не може бути й мови про порозуміння. Одна з поїздок Драча до США відбулася в парі з Дмитром Павличком, про що згадує поет у присвяченому другові вірші:
Це було в Нью-Йорку у собвеї —
Далеченько від землі своєї
Йшли ми вдвох підземним переходом
Ввечері з намореним народом…
Поїздки не зміцнили, не поглибили дар поета, скоріше навпаки: «Американський зошит» – одна з найбільш сірих, якщо не сказати, бездарних збірок талановитого поета. Слова «Важко як себе в собі підняти» – ключ до розуміння драми душі поета. Винесення в епіграф вірша «Білий кінь “визволителів”» фрагментів з «оунівської інструкції» часів Другої світової війни і «бандерівського» часопису «Гомін України» з уривка 1977 р. схиляють до здогаду, що КДБ знайомило Драча з матеріалами, які зберігалися в цій установі.
Тут не місце дорікати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурні завдання під наданою йому чекістами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От і маємо тут портрет одного українського інтелігента у сталінській дійсності, а подібних до нього було (і ще є) напевно тисячі, які мусили пристосовуватися до визнаної тепер уже навіть самими комуністами, як злочинної, сталінської забріханої системи. Майбутній розгляд таких і подібних документів стане добрим матеріялом для з’ясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася українська людина в тому кошмарному чорториї, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишніх богів, яких тепер сам народ скидає з їх високих п’єдесталів».[8]
На щастя, світ не
Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія – Проза – Критика. Видання друге, перероблене і доповнене. Упорядкування, вступні статті і біографічні довідки Івана Кошелівця // Мюнхен: Сучасність, 1974, – С. 19.
Гординський І. С. Між дійсністю і трагіфарсом // Свобода. – 1990. – 14 вересня. – С. 3.
