все, були непоганими і бадьорими супутниками. Та хлопці тільки кивнули у відповідь на слова К. і зникли з поля зору.
К. продовжував стояти і не мав ані найменшої охоти витягати ногу з-під снігу тільки для того, щоб відразу ж занурити її в іншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволені, що вдалося остаточно витурити К., постійно озираючись, повільно прослизнули до хати крізь вузьку щілину напіввідчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снігу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав він, – якби я потрапив сюди випадково, а не свідомо».
Тут із лівого боку хати одчинилося віконце, зачиненим воно здавалося темно-синім, можливо, через блиск снігу, і було таким крихітним, що не вміщало навіть обличчя того, хто визирав назовні, а тільки очі, старечі карі очі.
– Він стоїть там. – К. почув тремтячий жіночий голос.
– Це землемір, – додав чоловічий.
Потім чоловік підійшов до вікна і запитав без неприязні, але тоном, що наголошував на необхідності дотримання порядку на вулиці перед його вікном:
– На кого ви чекаєте?
– На санчата, які мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приїдуть ніякі санчата, – заперечив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не має значення, – незворушно повторив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
Тоді обоє замовкли. Але чоловік напевно ще обмірковував щось, бо не зачиняв вікна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – підказав йому К.
Але той тільки буркнув:
– Саме так.
Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я відвезу вас на своїх санчатах.
– Зробіть це, будь ласка, – радісно погодився К. – Скільки це коштуватиме?
– Ніскільки, – відповів чоловік.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?
– До Замку, – швидко відповів К.
– Тоді я не поїду, – сказав чоловік.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.
Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з’явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього
